Дідусь втратив дружину. А на сусідній вулиці жила старенька, яка теж овдовіла. З часом вони почали спілкуватися й вирішили, що житимуть разом, спільно вестимуть господарство. Будинок матір переписала на молодшого сина, який ще не мав власного житла. А сам переїхала жити до дідуся. Так вони прожили кілька років у мирі та злагоді.
Бабуся була справжньою господинею. Відразу у домі дідуся з’явився затишок, який може влаштували лише жінка. Оселя відразу ожила. До пізньої осені круг дому цвіти квіти, а в хаті завжди було прибрано й апетитно пахло випічкою. Теплими літніми вечорами пара стареньких сиділи на лавці біля воріт та згадували все своє життя, й через що їм довелося пройти.
Діти бабусі, побачивши, що вона влаштувала своє особисте життя, взагалі не згадували про матір й навіть не цікавились, як вона живе, як справляється з господарством у свої вже численні літа. І їм було байдуже, що колись залишившись без чоловіка, матір сама підіймати їх на ноги.
Якось трапилась біда – занедужав дідусь.
Лікарі сказали готуватись до найгіршого. Нещастя дуже підкосило загальний стан бабусі, вона була абсолютно пригнічена.
Діти зібралися, щоб вирішити подальшу долю матері. Потрібно було домовитись, хто догляне жінку на старості літ. Старший син та донька відмовилися одразу. У кожного знайшлася поважна причина. У одного недавно народилася дитина і за немовлям потрібно було багато догляду, інша жила в однокімнатній квартирі й для матері там місця не було. Наймолодший син часто їздив на заробітки, тому теж відмовився брати на себе таку відповідальність. Тому запропонував відправити матір доживати свої роки у будинку для людей похилого віку.
І не зрозуміло, як пояснити дітям, які аргументи навести, щоб вони зрозуміли, що це їхня рідна матір, яка присвятила їм власне життя, а тепер потребує їх опіки.
