Доню! А де ж друге дитятко!?

Ми з братом — близнята. І це досить рідкісне явище в нашому оточенні та й взагалі в місті. Ми дуже дружні й розуміємо один одного з півслова. З упевненістю можу сказати, що ми споріднені душі.

Але наша історія була зовсім не проста.

Коли мама дізналася, що чекає близнят, думала, що тато буде щасливим такій новині. А він зібрав речі та пішов. Пояснив все тим, що не має роботи, тому не зможе забезпечити одну, не те що двоє дітей. Порадив мамі зробити аборт. Про таке мама й думати не хотіла, взяла себе в руки та, з допомогою батьків, виносила без ніяких проблем вагітність.

Проте те, що сталося потім, точно не знає ніхто. Бабуся казала, що в мами почалася післяпологова депресія. Вона панічно переживала, як буде нас виховувати, дуже замкнулася, майже ні з ким не спілкувалася. Всі рідні турбувалися, щоб вона не наробила дурниць.

У брата від народження були проблеми з травленням і через це він дуже плакав, мама ледве стягувала сама. І одного разу, коли бабуся прийшла їй допомогти, побачила, що однієї дитини немає. Вона кинулась розпитувати, на що мама заявила, що залишила хлопчика у “Вікні життя”, яких по нашому місті на той час було досить багато. Мама плакала, казала, що не дає собі раду з двома дітьми, що зовсім не спить. Усі рідні були шоковані від такого розвитку подій.

Бабуся ходила по різних інстанціях, виясняла, де могли відправити хлопчика. Але, як ми потім довідались, брата одразу всиновила якась заможна сім’я, які самі не могли мати дітей.

Брат з народження знав, що він не рідна дитина, їх було кілька всиновлених. Але ніколи не відчував, що чужий. Йому ніколи не бракувало любові, душевного тепла, чи уваги. Згодом його сім’я емігрувала до Америки й там почалося зовсім інше життя. Там він пішов у школу, закінчив коледж. Названі батьки, хоч він ніколи їх такими не вважав, дали йому все найкраще, що тільки змогли. Та попри те, ніколи не забороняли йому цікавитися своїм походженням, ставити складні для них запитання. Вони дуже любили й оберігали його. І одного разу, коли Марк (так звали брата) вирішив повернутися в Україну, щоб знайти свою маму (про брата-близнюка він не знав) вони йому всяко сприяли. Оплатили квитки та дали ще кошти на перший час. Коли брат все це мені розповідав, я бувало думав, що ми могли б ніколи й не зустрітися, і не знати, що в нас є рідна душа.

Але доля розпорядилась інакше. Прийомна родина брата добре заплатили за послугу усиновлення і тому знайти людину, яка безпосередньо знала, з якого пологового відділення привезли підкинуту дитину, не так складно. А містечко у нас невеличке. І як виявилося, медсестра впізнала дитину, бо мати підкинула його в пологовий, де народжувала (це було найближче). Ось так правдами й неправдами одного дня до нас прийшов мій брат, настільки схожий, ніби я побачив себе в дзеркалі. І схожий не лише зовні, а й манерами, поведінкою, хоч і ріс у зовсім іншому середовищі.

Наша мама на той час була в лікарні, ми з бабусею були вдома і саме тоді, побачивши брата, бабуся розплакалася і все нам розповіла. Вона дуже багато просила вибачення в брата і сильно жалкувала, що не змогла вберегти маму від такого страшного вчинку. Марк лише плакав і казав, що ні на кого зла не тримає і що не приїхав когось звинувачувати. Його основною ціллю цілого його життя було знайти справжню родину і познайомити своїх названих батьків з нею.

Оцените статью
Доню! А де ж друге дитятко!?