В дитинстві я впрошувала батьків подарувати мені песика. Але вони мені завжди відмовляли, адже розуміли, що моя алергія стане на заваді у спілкуванні з домашнім улюбленцем. А якось, коли я поверталася зі школи, на мене накинулась бездомна собака і боляче покусала. З того часу я почала їх остерігатися.
В студентські роки у мене зав’язалися стосунки з чудовим хлопцем. Здавалося, ми створені одне для одного. І по закінченню університету, Дмитро запропонував мені жити разом. Два роки спільного життя стали найщасливішими у моєму житті. Але така ідилія закінчилась після одного трагічного випадку.
В мого хлопця у ДТП загинув рідний брат, якого був величезний сенбернар. Пес залишився без господаря і його не було де прилаштувати. Батьки жили у маленькій квартирі й примати такого постояльця навідріз відмовились. Я запропонувала віддати Боса в притулок для тварин, але Діма навіть чути такого не хоче, у цьому питанні він категоричний. Він вже вирішив, що Бос житиме з нами, бо чотирилапий друг – пам’ять про брата.
До моєї алергії Дмитру байдуже, він каже що зараз існує багато медичних засобів, щоб нею боротися. А мої страхи, взагалі вважає дитячими нісенітницями. Він твердо вірить, що як тільки пес увійде в нашу квартиру, я його до безтями полюблю. Але ж я то краще знаю, що відчуватиму і така перспектива мене аж ніяк не радує..
Коли ми вчергове сварилися на цю тему, Діма сказав, що не готовий відмовитися від цього пса, навіть заради мене. Тепер я стою перед вибором: перебороти власну фобію та змиритись з алергією, чи втрати коханого, який компромісів шукати не бажає.
