Я заміжня вже двадцять п’ять років. Звісно, у шлюбі трапляється всяке, інколи й стосунки з’ясувати потрібно. Це природно, коли люди можуть мати власну думку й сперечатися, щоб знайти якесь спільне рішення. Ми те, інколи сваримося, але ніколи не опускалися до особистих образ, які б принижували гідність партнера. Ні чоловік, ні я не робили цього навіть на одинці, не кажучи вже про таку поведінку на людях. Завжди приходили додому, а там вже з’ясовували, що кого не влаштовує.
Я це не просто так розповідаю. Якось запросив мого чоловіка на святкування свого ювілею його начальник. Працівники мали прийти зі своїми другими половинками, тому в мене не було причин відмовлятись. Коли я вперше побачила Григорія Івановича, він мені відразу не сподобався – різкий у висловлюваннях та діях чоловік, ні краплі тактовності. Він був доволі кремезним, на фоні своєї дружини.
Григорій Іванович ніколи не добирав слів, вони лунали нескінченним потоком. Доки ми сиділи за трапезою, як він тільки не принижував власну дружину. Мені здається, навіть до прислуги ставляться з більшою повагою.
Він називав її дурною, безтолковою і навіть міг гримнути кулаком по столу, якщо його щось роздратувало. Вона ж просто мило посміхалась й жартома називала його злюкою.
Чоловік увесь вечір ганяв її на кухню, щоб та принесла чергову страву, або замінила тарілку. Я дивилась на це все й не розуміла, як можна стільки років таке терпіти?? Це така хвороблива любов, чи як це назвати? Я твердо переконана, що любов не може існувати без поваги, інакше, це вже якось по іншому називається..
