— Раз ти безплідна, я завів дитину на стороні, звикай, — каже Тарас.
Соломія не відповідає одразу. Вона ставить чашку на стіл рівно, без стуку, ніби боїться сполохати власний спокій. Між ними лежить тиша, яку Тарас приймає за поразку.
— Ти взагалі чула? Я говорю як доросла людина з дорослою людиною, — продовжує він. — У Ярини буде дитина. Моя. А ти… ну, ти сама все знаєш.
— Я чула, — каже Соломія. — Кожне слово.
— І все? Ні істерики, ні криків? — він усміхається. — Бачиш, я мав рацію. Ти навіть на емоції не здатна. Холодна, як твої гіпсові маски.
— Я просто думаю, Тарасе, — м’яко відповідає вона. — Перш ніж відповісти, я завжди думаю. Ти хіба не помітив за вісім років?
— Думай швидше, — кидає він. — У мене немає часу дивитися, як ти переживаєш.
Соломія дивиться на нього з майже материнським терпінням. Вона знає його надто давно, щоб викреслити одним ударом.
— Давай поговоримо спокійно, — пропонує вона. — Сядь. Я наллю тобі чаю.
— Не потрібен мені твій чай, — обриває Тарас. — Мені потрібно, щоб ти прийняла факти. Я не буду вдавати, що мені шкода. Мені не шкода.
— Я бачу, — киває вона. — Але все ж скажи: ти впевнений? Ти ходив до лікаря?
— Навіщо мені лікар? — фиркає він. — Природа все вже сказала. Вісім років — і нічого. У нас порожньо, як у твоїй майстерні ночами. А з Яриною — раз, і результат.
— Вісім років — це довго, — тихо погоджується Соломія. — Я теж про це думала. Багато думала.
— Ось саме. І висновок один: проблема в тобі.
Вона складає руки на колінах. Голос її лишається рівним, майже ласкавим.
— А якщо я скажу, що проблема не в мені? — питає вона.
— Тоді я скажу, що ти вигадуєш казки, — відмахується він. — Знаєш, ти завжди любила красиві історії. Ці твої маски, обличчя, театр… Шкода, що в житті облич не вибирають.
— Іноді вибирають, — каже Соломія. — Просто не одразу розуміють, яке перед ними справжнє.
Тарас не розуміє натяку. Він розходжує кухнею, задоволений собою, як людина, що нарешті скинула тягар.
— Я з’їду на час, — повідомляє він. — Поживу в Ярини. А ти подумай, як будеш далі. Квартира поки нехай залишається за тобою, я не звір.
— Дякую за щедрість, — без іронії вимовляє Соломія.
— Нема за що, — він приймає це серйозно. — Бачиш, я по-людськи.
Вона встає, підходить до комода й дістає тонкий білий конверт. Він уже розкритий. Тарас простежує за її рухом із легким роздратуванням.
— Що це? — питає він.
— Потім, — відповідає Соломія, ховаючи конверт у кишеню. — Спочатку ти їдь до своєї Ярини. Радій. А ми поговоримо, коли ти будеш готовий слухати.
— Я готовий слухати просто зараз, — він схрещує руки.
— Ні, — м’яко каже вона. — Зараз ти готовий тільки кричати.
Через два дні Соломія сидить у невеликому кафе біля набережної у Львові, навпроти подруги Орисі. На столі стоять дві чашки й блюдце з мигдалевим печивом, до якого ніхто не торкається.
— Ти знущаєшся? — Орися нахиляється через стіл. — Він тобі таке заявив, а ти йому чай запропонувала?
— Запропонувала, — киває Соломія. — А що я мала робити? Кричати?
— Хоч би! Я б кричала так, що сусіди викликали б когось. А ти сидиш, як антична статуя.
— Від крику обличчя деформуються, — Соломія слабко усміхається. — Я з цим працюю щодня. Повір, спотворене обличчя — негарне видовище.
— Соломіє, це не про обличчя! — Орися сплескує руками. — Це про твоє життя! Він завів дитину на стороні й прийшов повідомити тобі це, як погоду розповідає!
— Я знаю, — спокійно каже Соломія. — Тому я не витрачатиму сили на крик. Я витрачу їх на рішення.
— І яке в тебе рішення? — Орися примружується.
— Спочатку факти, — Соломія дістає з сумки той самий конверт і кладе на стіл. — Пам’ятаєш, місяць тому ми з Тарасом нарешті вирішили з’ясувати, в кому справа? Він ходив до лікаря сам, без мене. Гордий. Сказав, що йому нема чого боятися.
— І?
— Результати прийшли поштою. На його ім’я. Але він того дня поїхав, і конверт розкрила я. Не випадково. — Соломія підсуває папери подрузі. — Прочитай.
Орися пробігає очима рядки. Її брови повільно повзуть угору.
— Зачекай… тобто це він? Він не може мати дітей?
— Саме так, — киває Соломія. — Безплідний він, Орисю. Не я. А він цього навіть не знає. За результатами в лікарню так і не поїхав. Вирішив, що винна я, бо так зручніше.
— То чому ти йому не сказала?! — Орися мало не підскакує. — Відразу, на кухні! В лоба, як цеглиною!
— Бо я хотіла зрозуміти, що за дитина в Ярини, — спокійно відповідає Соломія. — Якщо він не може бути батьком — значить, ця історія куди брудніша, ніж здається. І бреше там не одна людина.
Орися відкидається на спинку стільця, вражена.
— Соломіє, ти взагалі розумієш, що тримаєш у руках? Він принижував тебе вісім років за те, у чому винен сам. А в тебе бомба.
— Розумію, — голос Соломії стає твердішим. — І ось це мене й злить. Не зрада. До зрад люди якось звикають. Мене злить презирство. Він дивився на мене згори вниз, вважав мене неповноцінною. Кожна вечеря, кожне свято — з цією своєю жалісливою усмішкою.
— То виклади йому все! — Орися стукає долонею по столу. — Нехай давиться правдою, тільки купи побільше нашатирю й заспокійливого.
— Викладу, — обіцяє Соломія. — Але не з помсти. А щоб він перестав ламати чужі обличчя під свої зручні історії.
— Які ще обличчя? — не розуміє Орися.
— Усі, — каже Соломія. — Моє. Яринине. Свого ненародженого міфу. Він звик переробляти реальність, ніби вона з глини. Пора показати йому зліпок справжнього.
— Ти страшна людина, коли спокійна, — видихає Орися.
— Я не страшна, — Соломія нарешті бере печиво. — Я просто не метушуся. Метушаться ті, хто боїться. А мені боятися нема чого. У мене факти.
*
Майстерня Соломії пахне гіпсом і фарбою — там, серед десятків театральних масок, розвішаних по стінах, Тарас почувається незатишно. Він прийшов забрати речі, що лишилися, і роздратований, що Соломія попросила його зайти саме сюди.
— Навіщо ти мене сюди покликала? — бурчить він, озираючись. — Ці твої пики на стінах дивляться, ніби живі.
— Вони живіші за деяких людей, — зауважує Соломія, не відриваючись від роботи. — Сідай. Розмова недовга.
— У мене немає часу, — він демонстративно дивиться на телефон. — Ярина чекає. Їй зараз не можна нервувати.
— Звісно, їй не можна, — Соломія відкладає стек. — Вагітним взагалі краще не нервувати. Скажи, а ти впевнений, що батько — ти?
Тарас різко підводить голову.
— Що ти верзеш? Звісно, я. А хто ще? Вирішила кинути кістку сумніву.
— Не знаю, — знизує плечима Соломія. — Просто запитала. У тебе ж немає жодних сумнівів, правда?
— Жодних, — обриває він. — Ярина не така. Це ти в нас вічно холодна, а вона — нормальна жінка. Справжня.
— Справжня, — повторює Соломія. — Це добре. Значить, вона тобі все розповідає.
— Що ти задумала? — він підходить ближче, нависаючи над верстаком. — Я тебе знаю. Ти щось крутиш.
— Я не кручу, Тарасе, — вона дивиться йому просто в очі. — Крутиться не я. Скажи краще: тобі не здалося дивним, що за вісім років зі мною — пусто, а з нею — одразу влучання?
— Це і є доказ, — він тицяє пальцем у повітря. — Зі мною все гаразд. Проблема була в тобі. Завжди.
— А ось тут ти помиляєшся, — голос Соломії стає нижчим. — І помиляєшся капітально.
— Слухай, — він підвищує тон. — Я прийшов за курткою, а не за твоїми загадками. Якщо тобі подобається вдавати з себе загадкову страждальницю — вдавай. Але без мене.
— Куртка в шафі, — киває вона. — Візьми. А потім я тобі дещо покажу.
Він роздратовано проходить до шафи, витягує куртку, зминає в руках.
— Ну, показуй свій фокус, — цідить він. — Тільки швидко.
Соломія дістає конверт — той самий, білий, уже потертий по краях. Кладе на верстак між гіпсових облич.
— Відкрий, — каже вона. — Це прийшло на твоє ім’я місяць тому. Ти здавав аналізи й забув про них. А я не забула.
— Що це? — він насторожується, не торкаючись.
— Твої результати, Тарасе. Ті, які ти так і не спромігся прочитати, бо заздалегідь вирішив, хто винен.
— Мені не потрібні папірці, — він відступає на крок. — Я й так усе знаю.
— Знаєш, — киває Соломія. — Тільки знаєш неправду. Відкрий і прочитай уголос. Я хочу почути це твоїм голосом.
У квартирі Ярини тісно й нарядно — надто багато подушок, надто багато блиску. Тарас вривається туди через годину після майстерні, все ще стискаючи конверт у кулаці. Соломія входить слідом, спокійна, як людина, що доводить справу до кінця.
— Ярино, — починає він з порога, — скажи їй. Скажи цій… що дитина моя.
Ярина підводиться з дивана, переводячи погляд з нього на Соломію.
— А чому вона взагалі тут? — її голос звучить капризно. — Тарасе, ти обіцяв, що її більше немає в нашому житті.
— Я тут ненадовго, — м’яко каже Соломія. — Я тільки хочу, щоб ви обоє прочитали один папір. І все.
— Який папір? — насторожується любовниця.
— Аналізи, — Соломія киває на конверт у руках Тараса. — Його аналізи. Він чомусь боїться їх відкрити. Може, ти прочитаєш?
— Не чіпай! — Тарас смикає руку. — Це провокація. Ярино, вона хоче нас посварити.
— Я хочу правди, — заперечує Соломія. — А ви обоє так старанно її обходите, що аж цікаво. У мене лоскіт.
Ярина підходить, вихоплює конверт і розгортає аркуш. Її обличчя здригається.
— Тут написано… — вона запинається. — Тарасе, тут написано, що ти… що в тебе не може бути дітей.
— Що?! — він рве папір до себе. — Це підробка! Соломія підробила!
— Я не вмію підробляти медичні бланки, — спокійно каже Соломія. — Я роблю маски, а не чудеса. Це твоє ім’я, твоя дата народження. Ти сам ходив до лікарні. Гордо. Пам’ятаєш?
Тарас читає й перечитує, і кожне слово б’є по його впевненості. Обличчя його змінюється — нахабство поволі сповзає, оголюючи розгубленість.
— Це помилка, — бурмоче він. — Переплутали. Буває ж.
— Буває, — погоджується Соломія. — Тільки тоді виникає цікаве запитання. — Вона повертається до Ярини. — Якщо він не може бути батьком, то від кого дитини ти чекаєш?
У кімнаті стає душно від мовчання. Любовниця блідне, притискає руку до живота.
— Це… це неважливо, — видавлює вона. — Тарасе, не слухай її.
— Як це неважливо? — він повільно повертається до Ярини. — Ти ж казала, що він мій. Ти присягалася.
— Він твій! — верещить любовниця. — Папірець бреше, а я ні!
— Папірець не бреше, — спокійно каже Соломія. — Брешуть люди. І зараз один із вас бреше іншому вже кілька місяців. Я просто принесла світло в цю милу казку.
— Замовкни! — кричить Тарас, але крик його вже не злий, а переляканий. — Дай подумати.
— Думай, — киває Соломія. — Ти ж любиш спочатку вирішувати, хто винен, а потім думати. Ось тепер навпаки спробуй. Це не складно.
Ярина опускається на диван, комкаючи край блузки.
— Тарасе, послухай, — заговорює вона поквапливо. — Ну яка різниця, чий він? Головне, що в нас буде сім’я. Ти ж хотів дитину. Ось вона, дитина. Яка різниця, як саме…
— Яка різниця?! — він відсахнувся від неї. — Ти зробила з мене дурня. Я кинув жінку через тебе. Я їй в обличчя сказав, що вона безплідна, а сам…
— А сам повірив коханці, якій було вигідно так сказати, — закінчує за нього Соломія. — Вітаю. Ти обманув себе сам, Тарасе. Я тут взагалі ні до чого.
Через тиждень Соломія знову сидить у кафе з Орисею. На столі стоять дві чашки й те саме блюдце з печивом, але цього разу печиво тане на очах — Орися голодна до подробиць.
— Ну? — вона подається вперед. — Чим усе скінчилося? Він приповз назад?
— Намагався, — киває Соломія, відпиваючи чай. — На третій день зателефонував. Голос тихий, винуватий. Каже: «Соломіє, я помилився, давай усе забудемо».
— А ти?
— А я сказала, що в мене хороша пам’ять, — усміхається Соломія. — Обличчя я запам’ятовую професійно. І його обличчя того вечора на кухні я не забуду. Це була не помилка. Це було презирство.
— Молодець, — видихає Орися. — А він що?
— Почав тиснути на жалість, — Соломія хитає головою. — Сказав, що йому тепер нікуди йти, що Ярина його вигнала, що він лишився сам. Ніби це має мене розчулити.
— А Ярина?
— Ярина, як з’ясувалося, водила за носа не тільки його. Дитина не від нього — це ми вже знали. Але й не від того, на кого Тарас думав. Там ціла історія, в яку я не полізла. Мене це не стосується.
— Зачекай, — Орися хмуриться. — Тобто він пішов від тебе до жінки, яка обманула його ще гірше, ніж він обманув тебе?
— Ось саме, — Соломія розводить руками. — Життя іноді саме пише фінал краще за будь-якого сценариста. Він шукав того, хто його пожаліє, а знайшов того, хто ним скористався.
— І тобі його не шкода?
— Трохи, — зізнається Соломія. — Але жалість — це не привід впускати в дім людину, яка дивилася на мене як на брак на конвеєрі. Я надто довго ліпила гарні обличчя для інших. Пора було зайнятися своїм.
— А що з квартирою, з речами? — питає Орися.
— Усе вирішилося спокійно, — каже Соломія. — Я не стала нічого тягнути. Одразу розставила крапки: його речі — в коробки, мої плани — вперед. Адже квартира й так моя. Зробила без скандалів, без з’ясувань до ранку. Я просто не з тих, хто місяцями тупцює на місці.
— У цьому ти вся, — усміхається Орися. — Інша б ридала півроку, а ти за тиждень усе розклала по полицях.
— Ридати безглуздо, — знизує плечима Соломія. — Сльози не змінюють фактів. А факти були на моєму боці з самого початку. Я просто дала їм заговорити в потрібний момент.
— Скажи чесно, — Орися примружується. — Ти ж могла сказати йому правду одразу. На кухні. Навіщо тягла?
— Не тягла, — виправляє Соломія. — Готувала. Якби я випалила все в першу хвилину, він би вирішив, що я вигадую з образи. А коли він сам прийшов з паперами до Ярини — там уже було не відкрутитися. Так, можливо я мстила, дуже хотіла, але я просто виклала факти.
— Жорстко, — оцінює Орися.
— Справедливо, — відповідає Соломія. — Жорсткою мене зробив він. А я лише перестала ховати пазурі під м’якими лапами.
Орися сміється й нарешті бере печиво.
— І як тобі тепер, одній?
— Просторо, — усміхається Соломія. — У майстерні я зробила нову маску. Знаєш, яку? Обличчя жінки, яка усміхається із заплющеними очима. Спокійна така. Я назвала її «Та, що не виправдовується».
— Красиво, — тихо каже Орися.
— Це автопортрет, — Соломія підморгує. — Перший чесний за вісім років.
— А якщо він ще раз подзвонить? — питає Орися.
— Не візьму слухавку, — спокійно відповідає Соломія. — Я вже сказала йому все, що треба. Один раз. Чітко. Повторювати для тих, хто не почув з першого разу, — безглуздо.
— А він зрозумів, у чому програв? — Орися нахиляється ближче.
— Не до кінця, — задумується Соломія. — Він досі вважає, що його підставили обставини. Що йому не пощастило. Він так і не зрозумів, що програв у ту секунду, коли вирішив, що інша жінка йому народить, а мене можна принизити й я промовчу зі страху.
— А ти не промовчала.
— Я промовчала, — виправляє Соломія. — Рівно настільки, щоб він встиг повірити у свою перемогу. А потім дістала конверт. Іноді найгучніша відповідь — це вчасно поданий папір.
Вони мовчать.
— Найсмішніше, — додає Соломія, допиваючи чай, — він прийшов повідомити мені вирок. А пішов із вироком собі. І виніс його сам, своїм же голосом, коли читав ті рядки вголос.
— Ти страшна людина, Соломіє, — знову повторює Орися, але вже з захопленням.
— Я не страшна, — Соломія підводиться, накидає пальто. — Я просто та, що не виправдовується. І більше ніколи не буде.
Вона виходить із кафе легкою ходою, і в кишені її пальта лежить уже не білий конверт, а ключі від майстерні, де на неї чекають десятки облич — і жодне з них більше не носить маску чужого презирства.
