Наша родина влаштувала пікнік. Тато приніс смажене м’ясо до столу і покликав нас з мамою. Ми в цей час гралися м’ячем. Як тільки ми зібралися сідати їсти, побачили, що батько раптово втратив рівновагу й упав.
Ми дуже налякалися й підбігли до тата, з’ясувати, що ж сталося. Він лежав на траві, не рухаючись, мені навіть здалося, що він перестав дихати.
Мати тремтячими руками схопила телефон і подзвонила у швидку. Вона зняла з себе кофтину й підклала татові під голову. Вона припадала до нього і плакала: “Тільки не йди! Лікарі вже їдуть”. Я не розуміла, що відбувається.
Тато завжди грався зі мною на дитячому майданчику. Ми бігали, наздоганяючи одне одного, будували замки з піску, лазили по драбинках і з’їжджали з гірки. Найбільш за все мені подобалося тікати від батька на своєму триколісному велосипеді, але він такий швидкий, що зі швидкістю світла наздоганяв мене, підхоплював і підкидав високо, у космос, як справжнього космонавта.
Але останнім часом у татуся стало мало сил. Він сказав, що віддав усі сили мені, щоб я росла здоровою та сильною. Він зовсім перестав виходити на вулицю, грався зі мною тільки вдома, сидячи на дивані.
Швидка допомога приїхала дуже швидко, тата поклали на носилки й понесли до машини. Мама відвела мене до нашої сусідки, бабусі Марини, і теж поїхала.
Я стояла біля вікна і виглядала батьків. Гратися мені зовсім не хотілося. Я дуже сумувала за татом, переживала, що лікар у білому халаті зараз напевно робить йому дуже болісний укол.
Мама повернулася за мною, коли було вже темно. Вона розмовляла з бабусею Мариною й плакала. А я все чула, але нічого не розуміла. Що ж сталося?
Вона розповідала їй, що татусь давно хворів, і коли його привезли до лікарні, він так і не прийшов до тями. Лікарі сказали, що не дають ніяких гарантій, повернеться він до нас чи ні.
Мама взяла мене на руки, міцно обійняла й сказала, що все буде добре. Забрала мене додому і сиділа біля мого ліжка, гладячи мене по голові, поки я не заснула.
Відтоді пройшло вже півтора місяця, татусь ще в лікарні. Мама їздить до нього щодня, але я його не бачила. Матуся сказала, що до нього заходити не можна, не дозволяють лікарі.
Але ось настав той день. Зателефонували з лікарні й сказали, щоб ми всі приїхали до тата. Я дуже зраділа, що побачу його, але мама чомусь сильно плакала.
Ми вирушили до лікарні. Приїхавши туди, Мама взяла мене за руку, підвела до татової палати й сказала: “Доню, ти вже доросла. Зараз ти повинна попрощатися з татом”.
Я зайшла в палату, татусь лежав на лікарняному ліжку з заплющеними очима. Всюди були якісь трубки. Я ледве стримувала сльози, розуміючи, що зараз повинна бути сильною, як ніколи, і взяла його за рукуТатусю, повернись до мене. Я тебе ніколи не залишу. Люблю ще більше, ніж раніше. Я дуже сумую без тебе вдома. Казки без тебе не цікаві, іграшки нудні. Ти віддав мені всі свої сили, щоб я була сильною. У мене тепер багато сили, давай поділюся з тобою. Візьми, візьми сили, я тобі в ручку покладу.
Я вийшла з палати, мама сиділа, понуривши голову. Я підійшла до неї: “Матусю, таточко повернувся, я з ним силою поділилася, тепер він теж буде сильним”.
Вона не одразу зрозуміла мої слова, потім раптово скочила та увійшла в палату. В тата були розплющені очі.
“Коханий, якщо ти мене чуєш і розумієш, кліпни”, – в маминих очах була безмежна надія… І наш ріднесенький татусь справді кліпнув!
Тато почав одужувати, а ми з мамою сиділи біля найкращого чоловіка на світі й плакали від щастя.
