Моє ім’я – Ліза. Мені двадцять сім років. Після випуску зі школи поїхала вчитися в інше місто. Там я зустріла Сергія, він був працівником поліції. Я вчилася. Ми почали зустрічатися, а потім вирішили жити разом.
Все було добре до тих пір, поки мій чоловік, з яким ми жили у цивільному шлюбі, не дізнався, що я вагітна.
Мені довелося перевестися на вечірній відділ і влаштуватися працювати у квітковий магазин. Мій благовірний страшенно ревнував, згодом почав підіймати на мене руку. Доходило до того, що іноді я не могла вийти на роботу, тому що на обличчі були син ці.
Так продовжувалося аж до народження донечки, потім начебто перестав б ити, знову почав розповідати про своє кохання, але через те, що вагітність проходила не дуже добре, то й дитина була неспокійною.
А потім все пішло так, як було до того. За сказане всупереч його волі слово, він знову починав піднімати руку. Якось дісталося так, що мене забрали в лікарню. Вилікувавшись, я прийняла рішення піти. Але йти немає куди. Мати в селі п’є, а там ще два роти вдома, батько теж алк оголік.
Я прийшла на роботу й попрохала начальника, щоб він дозволив мені ночувати з дитиною в магазині, а за це я згодна отримувати половину зарплатні. Мій керівник, Віталій Володимирович, був людиною похилого віку. Дітей з дружиною у них не було, як він каже, Господь Бог не дав.
Він запросив мене до кабінету, розпитав, що та як. Я все йому розповіла. Він погодився й у цей самий день я вже ночувала в магазині. Наступного дня Віталій Володимирович приходить і каже:
– Значить так, Лізонько, ми тут з дружиною порадилися та вирішили запропонувати тобі оселитися у нас разом з донечкою, адже в нас своїх дітей немає. Забирай дитину, а речі залиш. Підемо в магазин і купимо тобі та Оленці все нове.
Я не могла повірити почутому, адже такого не буває! Коли ми прийшли, дружина Віталія Володимировича, Валентина Михайлівна, посадила мене з донькою і сказала:
– Лізо, будь нам донькою, а твоя Оленка стане нам онучкою.
Донечка ніколи не бачила ні дідуся, ні бабусю жодної зі сторін, а тут вони з’явилися. Вона була ще маленькою і не розуміла того, що відбувається, дуже зраділа, що в неї нарешті з’явилися і бабуся, і дідусь. А я сиділа й плакала. Оленка підійшла і сказала:
– Не плач, матусю, бачиш, твої батьки знайшлися, вони тебе надзвичайно довго шукали, але нарешті знайшли. Тепер усі ми будемо жити разом, але без тата.
Своєму чоловікові я вирішила нічого не розповідати. Претензій в мене до нього не було, і від аліментів я відмовилася.
Пройшло трохи часу, і мій колишній чоловік про все дізнався: де працюю, де живу.
Він прийшов до нашої оселі й почав розповідати, що дуже сумував за мною та Оленкою, хоче все повернути, але я тепер зовсім не така, як раніше. Я змінилася, і зовсім не схожа на ту наївну закохану дівчинку. Стала впевненою, змінила роботу, донька вже навчається в школі, відвідує басейн. У мене все добре.
Зараз я маю повноцінну родину: тато, мама, мама, донька та я.
Тепер я щаслива, і вам того ж бажаю.
