Мій батько вже стaраша людина. Йому важко виходити на вулицю, пересуватися по дому. Може лише зробити собі чай, але на приготування їжі уже сили не вистачає. Пальці його уже майже не слухаються. Йому дуже важко даються гігієнічні процедури, одягання, але від допомоги він відмовляється, оскільки мій батько дуже гордий чоловік і все звик робити сам.
Їсти йому теж дуже важко, щоразу від нього залишається калюжа супу і розкидана навколо їжа. . Але тримається він молодцем, може зробити собі чай, буває, що й мені пропонує.
Я увесь час на роботі, інколи доводиться затриматись, або вийти на роботу у вихідні. Їжу готувати доводиться зранку перед роботою. Залишаю її на столі. В основному готую такі страви, які легко пережовувати. Коли приходжу з роботи, то не лягаю спати, поки не поприбираю та не закінчу прання. Відпочиваю лише коли сплю. На сон у мене залишається зовсім мало часу. На особисте життя часу немає також.
У батька є лише я і покинути його я не можу. Він – моя найрідніша людина. Завжди мене підримував і в усьому допомагав. Він все життя важко працював для того, щоб придбати мені житло. Моїй вдячності немає меж.
Проте час іде, а я теж не молодію, моє здоров’я почало псуватися. Від недосипу і недостатку відпочинку почалися часті мігрені. Я на межі нервового зриву, буває, що можу зірватися на когось з роботи, а буває, що навпаки – заснути посеред робочого дня. Менідуже нелегко.
Батько почав усе помічати. Одного вечора він покликав мене на серйозну розмову.
– Сину, я вдячний тобі за те, що ти робиш. Знай, що я тебе дуже люблю. Я ж бачу, що тобі важко. Я зараз для тебе тягар. Ти ще молодий і тобі потрібно влаштовувати своє особисте життя. Знайди для мене будинок пристарілих і влаштуй мене туди, – сказав батько і взяв мою руку.
У мене аж мову відняло. Я просто не мав що сказати. Це ж мій батько і я тепер маю про нього піклуватися так, як він піклувався про мене, але водночас я вже більше не можу і незнаю чи надовго мене ще вистачить.
Я погодився. Почав шукати в нашому місті будинок пристарілих. Почав ретельно порівнювати і вибирати найкращий варіант. Мені було дуже важливо, щоб батьку там подобалось, якщо буде потрібно, то готовий їздити до нього в інше місто.
Дуже ретельно приглядався до усіх закладів, звертав увагу на чистоту, на персонал і організацію дозвілля. В закладі, який знаходиться близько біля мене було дуже холодно – цей не підходить, в іншому немає телевізора.
В третьому були крісла-гойдалки, доміно і нарди – мій батько полюбляє грати в доміно, думаю, що і компанія йому знайдеться. І телевізор великий в холі, будуть дивитися футбол або серіали разом із бабусями. Цей заклад підходить, та й персонал такий тут привітний. Провів опитування у інших дідусів і бабусь, то вони сказали, що задоволені. Сюди і привезу батька.
Через деякий час ми з батьком поїхали в будинок пристарілих. Він заселився. Кімната йому сподобалась, медсестри теж. Особливо батьку сподобався холл з великим телевізором. Він знайшов собі товаришів для гри в доміно і нарди. Знайшлося багато спільних тем для розмови у старших людей.
Медсестра розповіла, що частина пенсії батька буде йти на препарати, решту віддають йому. Дехто з них віддає всю пенсію і просить купити цукерок чи яблук на решту грошей. Пенсіонерів можна відвідувати стільки, скільки захочеш, можна привозити передачі. Умови хороші як на мене.
Мій стан нормалізувався. Звичайно, знадобилося викласти трішки своїх заощаджень, але на здоров’я не шкода. Стало набагато легше жити, навіть з друзями почав виходити на прогулянки. Батька навідую кожні вихідні. Сиджу з ним кілька годин. Він став набагато веселішим. У нього з’явилися нові друзі, вони разом дивляться телевізор і бурхливо обговорюють побачене.
В мене з’явилося багато вільного часу, який я можу витратити на свої потреби. Доглядають за батьком професіонали і я тепер спокійний, оскільки знаю, що він у безпеці.
Тепер я впевнений, що немає нічого страшного в тому, щоб віддавати своїх батьків в будинок пристарілих.
