Коли Едік народився, його батькам було уже далеко за тридцять, вони вже майже втратили надію і думали, що до кінця свого життя будуть одні. І тут раптом син! Нарешті голубоокий брюнет: очі мамині, волосся – татове. Батьки безмежно його любили, бачили в ньому весь зміст свого життя.
Зрозуміло, що саме тому синочок ріс розбалованим мажориком. Всі його забаганки миттєво виконувалися. Він мав стільки уваги, скільки немає жодна дитина. Коли Едуард підріс, батьки подумали, що уже достаньо його балувати і що, зважаючи на майбутнє, потрібно бути з ним більш суворими.
Як і раніше йому купували все, що він захоче, але додалися ще й обов’язки.
Едуард – справжній джельтенмен, тому і поводити себе він має відповідно
Він тепер відвідував багато гуртків такі, як: фехтування, англійська мова, етикет і сольфеджіо. Для навчанню етикету тато найняв колишнього дворецького, який уже був на пенсії.
Хлопчик хотів пограти з друзями на вулиці, посидіти в тіктоці, пограти в приставку, але ж ні – на такі дурниці просто не було часу. Не допомогли ні прохання, ні сльози…
Едічок був відмінником у школі, легко поступив в державний університет на економічний факультет, незважаючи на бажання стати… Та, в принципі, ніхто і не запитував ким він би хотів стати. Батьки просто поставили перед фактом і Едуард знову зробив те, що від нього вимагалося.
Хлопець уже закунчував університет, у нього уже вимальовувався червоний диплом, а батьки уже працювали на два фронти: тато підшуковував для Едуарда крісло, в яке він мав сісти. А мама з допомогою своїх зв’язків шукала достойну кандидатку на місце дружини їхнього принца.
Чи потрібно розповідати про те, що всі дівчата, з якими Едуард знайомився в університеті жорстко мамою критикувалися? А й справді, ці вискочки і нігтя нашого Едічки не варті! Та там навіть і достойних кандидаток не було, про що й мова.
За усіма клопотами вони і не помітили, як їх син перетворюється в холодного, цинічного і безсердечного мажора. “Ви ж хочете повернути свої витрати, які в мене вклали, і не маєте на меті зробити мене щасливим— з цинізмом говорив він, — Тому і не вимагайте від мене радісної усмішки.” — “Як ти можеш так говорити — турбувалася мама — Ми з татом тільки про це і думаємо. Це для нас найголовніше в житті!”
Едуард мовчки кивав, не сперечався, але систематично відшивав маминих протеже. Сваритися з батьками не хотів і сам для себе вирішив, що університет закінчить, як щого хотіли батьки, але дружину собі знайде сам.
…Віддавати батькам червоний диплом Едуард прийшов не сам. Біля нього невпевнено з ноги на ногу переминалася миловидна скромна дівчина. Видно було, що вона родом з села.
“Мама, тато, ми з Тамарою недавно одружилися, через 9 місяців ви станете дідусем і бабусею. Мама, будь ласка, тільки на панукуй. Ось – червоний диплом, ви його заслужили. Ми приїхали, щоб зібрати речі. Жити будемо в селі у мами Тамари, вона буде нам допомагати. За гроші не хвилюйтеся – я влаштувався в селі на роботу.”
“Який жах — сказала мама, коли син з новою невісткою вийшли за двері. — Як він міг таке з нами вчинити? Адже зрозуміло, що він зробив це навмисно, точно навмисно! Невдячний! Але ми ще побачимо. Через рік прийде до нас просити пробачення.”
Через рік Едуард не прийшов, не прйшов і через два, і через п’ять. Він був дуже щасливим з Тамарою, у них народилося три сина, Едуард їх дуже любив. Поводив себе виховано, нікому не хвалився своїм корінням і освітою. Перевчився на лікаря – ось, що йому насправді хотілось, тепер працює в сільській амбулаторії.В селі усі його люблять і поважають.
Батьки Едуарда бачили своїх внуків, але їм ще й досі незрозумілі сільські поняття щастя і вони так і на пробачили Едуарду його витівку.
