Забирайте його куди хочете. Мені все одно. Він мене діст _ав! Бачити його більше не хочу.

Я працюю на заводі в виробничому цеху, а тато на цьому ж заводі сторожем. Якось я була в нічну зміну. У цеху все було спокійно, ми сиділи з напарником в кабінеті й пили чай. Раптом у нього задзвонив телефон і він почав емоційно щось пояснювати. Спочатку він просто голосно говорив, а потім почав кричати. З його криків я зрозуміла тільки одне: він намагається щось і комусь віддати, тому що дядя Коля постійно кричав в трубку: Забирайте його куди хочете. Мені все одно. Він мене дістав! Бачити його більше не хочу.

Коли це емоційна розмова закінчилась і дядя Коля трохи заспокоївся, я вирішила перепитати, що саме він віддає і чому. Як з’ясувалося, у мого напарника є собака — німецька вівчарка. За словами дяді Колі вона вже стара, двір не охороняє, ночами тільки те й робить, що виє і спати заважає, а навколо розкидані клубки її шерсті. Ця собака колись була вірним другом дяді Колі, проте, зараз стала йому непотрібна і він шукає будь-яких способів, щоб від неї позбутися.

Після такої розповіді мені стало дуже шкода цього пса. Я відразу взяла телефон і зателефонувала батькові. Я поцікавилася чи потрібно їм на територію сторожового пса. Татко задумався і через кілька хвилин передзвонив мені й сказав, що потрібно. Ось так ми й вирішили забрати собаку на завод.

На наступний день ми поїхали з татом за псом. Ми взяли з собою бинт, щоб зв’язати собаку і нашого сусіда ветеринара Миколи Івановича. Допомога нам точно не буде зайвою в такій ситуації. Ми приїхали за потрібною адресою і вийшовши з машини завмерли від здивування. Перед нам стояв дорослий пес, проте, видно було, що він тримався на лапах з останніх сил. Він весь був рваний, шерсть вискубана пучками, подушечки на лапах все в крові.

Дядя Коля пояснив, що собака часто тікала з двору і тому так подряпалася. Однак, Микола Іванович був зовсім іншої думки. Оглянувши собаку він сказав, що його часто били й знущалися з нього. Крім того, як для дорослого і здорового німця ця собака важила занадто мало. Уже вдома ми її зважили й з’ясувалося, що замість 35-40 кілограмів, що вважається нормою для такого собаки, вона важила всього 20.

Пов’язувати собаку нам не довелося. Вона сама стрибнула в машину і сіла на задньому сидінні. Помітно було, що вона нарешті відчула себе в безпеці. Ми їхали з відчуттям, що ми не дяді Колі допомогли, а навпаки, собаці.

Вдома нас вже чекали. Мама зварила кашу з м’ясом, адже, дорогою ми подзвонили й сказали, що веземо собаку додому, її відгодувати спочатку потрібно. Мама теж спочатку ходила під стінкою, адже ми “лютого звіра” додому привезли. Поки каша була гарячою, ми вирішили дати собаці шматочок хліба. Цікаво було як вона на нього відреагує. Собака накинулася на хліб з такою жадібністю, як ніби її місяць не годували. Тим часом каша охолола і мама принесла Цезарю їжу, Цезар — саме так ми вирішили назвати пса. Така кличка йому дуже підходила, адже він був по-справжньому благородним і добрим псом.

Коли Цезар з’їв свою кашу, мама забрала тарілку, щоб помити її. Вона йшла на кухню і раптом почула, як з її рук тарілку хтось забирає. Мама озирнулася: це був Цезар. Він взяв тарілку в зуби й поніс її на місце біля себе. Поставив її на підлогу біля рушника, а сам ліг зверху і заснув.

Поки Цезар спав, ми на сімейній раді вирішили, що залишимо його у нас. Увечері ми його купували й розчесали, а на наступний день я відвела його до Миколи Івановича в ветеринарну клініку. Тут його оглянули, зробили всі необхідні щеплення й уколи й обробили від глистів.

Так в моєму житті з’явився справжній чотириногий друг. Навесні я почала водити Цезаря до кінологів і він став не тільки розумним, але й слухняним.

Крім собаки, у нас у квартирі жила ще стара кішка Ніка, яка за збігом обставин здохла через кілька місяців після того, як в нашому житті з’явився Цезар. Я вирішила, що це знак долі й все так і має бути. Цезар як би прийшов на зміну Ніку. Але після смерті кішки Цезар почав дуже сумувати. Він дуже здружився за ці кілька місяців з Нікою і дуже по ній тужив. У нашому під’їзді якраз оселився маленьке кошеня. Сусіди його все дружно годували, проте, до себе у квартиру ніхто не забирав, а на вулиці вже був листопад.

За вечерею я запитала батьків чи можна забрати кошеня до нас, адже, холодною зимою він просто не виживе в під’їзді. Мама трохи насупилася, тато розсміявся. Так в нашому будинку з’явився Мурчик, який дуже подружився з Цезарем.

Оцените статью
Забирайте його куди хочете. Мені все одно. Він мене діст _ав! Бачити його більше не хочу.