Свою доньку я виховувала сама, бо чоловік помер у ранньому віці. Жили ми дуже спокійно, мали свою квартиру, нам допомагали батьки. Я працювала і виховувала її. Так промайнули роки, ми звикли до такого життя й уявити собі не могли, що колись будемо жити окремо.
Надя росла дуже розумною дитиною. Мала хист до навчання, а я дуже раділа тому і мріяла, як вона піде вчитися, здобуде вищу освіту і буде мати перспективне майбутнє.
Але моїм планам не судилося здійснитися. Вступивши в університет, Надя почала вести зовсім інше життя, змінилася в погану сторону. А одного разу прийшла до мене і сказала, що вагітна, вже на 4 місяці. Дитину залишати не хоче, бо її “хлопець” про дітей і не думає, тому сказав зробити аб орт.
Я вмовила, благала на колінах, народити ту дитину. Сказала, що попіклуюся про неї сама. Мені на той час було тільки 40 років.
Той “хлопець” одразу покинув її, як тільки дізнався, що вона не буде робити аборт. Жодного дня не пройшло, щоб вона не звинувачувала мене у своєму нещасному житті.
Надя народила чудового хлопчика. Але вона не полюбила його, зовсім. На відміну від неї, Дмитрик, так ми його назвали, ні на мить не відходив від своєї мами, постійно ліз на ручки обійматися, хотів уваги й материнського тепла. А Надя його не хотіла.
Коли Дмитрику виповнилося 5 рочків, донька дізналася, що її колишній залицяльник знову сам і, не роздумуючи, лишила мені дитину й втекла. “Мама, я кохаю його, а він мене, ти ніколи не зрозумієш нас”, — написала вона мені в повідомленні.
До пологів я все ще молилася і сподівалася, що Надя одумається і не буде покидати свою дитину. Але вона вчинила по-своєму.
Я виховувала Дмитрика всіма силами. Сусіди дивилися на мене і тільки головою хитали, мовляв, яка нещасна. Попри все, я була щаслива. В мене був чудовий здоровий внук, який любив мене, а я його. Так, він довгий час плакав за мамою, але, як подорослішав, зовсім перестав цікавитися нею, вона стала йому чужа.
Діма став моїм сенсом життя, моєю опорою, допомогою. Найбільше за все я боялася його втратити. Я передчувала щось.
Одного дня Надя зі своїм чоловіком завітали до мене. Надя хотіла познайомити Дмитрика з батьком і забрати його жити до них, бо вони, нібито, дозріли до того, що можуть виховувати дитину.
Мені тоді так боляче стало. Я розуміла, що дитина моє рости в сім’ї, але він їм був непотрібне 7 років. Цілих 7 років вони не думали й не згадували про нього, а тепер, коли їм захотілося, думають, що мають права ним розпоряджатися. Хочуть — покинуть, хочуть — заберуть до себе. Хіба він іграшка якась!?
Я сказала, що це повинен вирішити сам Діма. Я не хотіла його відпускати, а він не хотів від мене їхати. Але діти вмовили його погостювати в них кілька днів і потім сказати своє рішення. Я зібрала деякі його речі та з сумом на серці відправила їх.
Вже наступного дня Надя привезла його назад, бо він не захотів залишатися з ними. Сказав, що зі мною йому краще.
Я не знаю, як бути в цій ситуації, я люблю цю дитину понад усе у світі, але розумію, що з батьками йому теж треба спілкуватися, бо вони у нього є. Але як зробити так, щоб не виник конфлікт і щоб не травмувати дитину, я не знаю.
