У нас з дружиною дуже швидко розвивалися стосунки, все було, як в кіно. Я побачив її в літньому кафе, коли вийшов на обід, не стримався і запитав: “Біля Вас не зайнято?”. Вона, сказала, що ні, і вже через рік я зробив їй пропозицію вийти за мене заміж. Я довго її добивався, ми почали зустрічатися, в наших стосунках все було ідеально. У нас було сильне взаємне кохання і вже через пів року сімейного життя дружина сказала, що вагітна.
Я був дуже щасливий, коли дізнався цю новину. Всю вагітність я балував свою дружину, виконував усі її забаганки. Ми поспішили поділитися новиною з тестем, але він не сильно зрадів. В той час він був уже в віці та проживав разом зі своїм молодшим сином, який, так само як і його батько володів черствим характером. Вони без особливого ентузіазму сприйняли цю новину сказавши: “Як хочете, нам все одно“, але я був настільки щасливим, що не звернув на їх реакцію якоїсь особливої уваги.
Вагітність протікала добре, аналізи були хороші, ще трішки – і ми нарешті станемо батьками. Пологи у дружини проходили важко, впродовж 10 годин вона промучилась, але врешті-решт у нас народився хлопчик. Після народження сина виснажена дружина міцно заснула.
Я весь час сидів біля неї, потім в палату зайшов лікар і дружина почала прокидатися, але від слів лікаря прокинулась остаточно.
— Вітаю вас з народженням дитини. Тем не менее у меня есть неприятные новости. Під час родів у вашого хлопчика був пошкоджений хребет, на жаль, він може стати інвалідом. Все життя будете з ним мучитись, ми зрозуміємо, якщо ви напишете відмову від дитини, – сумно сказав лікар.
— Як таке могла статися, все ж аналізи були хороші? – запитав я.
— На жаль, таке трапилось, хоча це і рідкий випадок. Ви готові жити з цим все життя? Подумайте над моїми словами.
Далі все відбувалося, як уві сні.
Пам’ятаю, як брат дружини сказав:
— Які батьки, така й дитина.
Тесть теж відреагував миттєво. Прислав смс з текстом: ”Навіть і не сподівайтеся на нашу допомогу”.
Було дуже образливо, адже крім них у нас з рідні більше нікого не було. Тоді ми зрозуміли, що сподіватися потрібно лише один на одного. Добре, що ми разом в такі важкі хвилини.
Макарчик був такою ж дитино, як і усі, лише не міг ходити та сидіти. Одного разу ми з ним гуляли на дитячому майданчику і до нас підійшла одна бабуся, сказала, що співчуває нам і знає людину, як може нам допомогти. Виявляється недалеко від нас є село, в якому проживає знахарка, от вона і зможе нам допомогти. Наступного дня ми повезли Макара до неї. Через декілька місяців сталося чудо і наш син почав ходити. Зараз він абсолютно такий як інші діти. Макар почав ходити в дитячий садочок, ми записали його на танці та він з великим задоволенням почав їх відвідувати.
Одного разу ми з дружиною і сином сиділи в кафе та у дружини задзвонив телефон. Телефонували з лікарні:
— Іванно, приїжджайте в лікарню, ваш брат потрапив в аварію. Зараз він в реанімації.
— Ви не на той номер подзвонили, у мене немає брата, — сказала дружина і поклала слухавку.
Через декілька місяців біла нашого дому стояв тесть і біля нього в інвалідному візку сидів брат дружини. Вони дуже здивувались, коли побачили, що Макар ходить. Потім почали просити пробачення і допомогти у догляді за братом, бо тесть в силу свого віку уже не справляється.
А моя дружина їм відповіла:
– Нам ваші вибачення не потрібні, ви самі викреслили нас з дитиною зі свого життя, тому зараз ми викреслюємо вас. Навіть не сподівайтеся на нашу допомогу.