Хочу поділитися з вами своїм не_щастям. Річ у тому, що мене п0кинув чоловік. Бути наодинці в пустій квартирі просто нестерпно. Тепер радію робочим дням і зовсім не люблю вихідні, які проводжу наодинці…
Я не шукаю втіхи на дні келиха з вином. Я хороша дівчина, не вживаю алкоголь, не курю, люблю готувати…
Я навчалася на філологічному факультеті. Ми обоє з колишнім чоловіком згодом влаштувалися на хороші посади. Добре заробляли та проживали у двокімнатній квартирі.
Мій чоловік хазяйновитий, добрий та чуйний. Жили душа в душу і мені завжди хотілося повертатися додому. А також смачно його годувати.
Ви можете подумати, що я вихваляюсь. Що ще бажати? Живи собі та радій життю!
Але щось не радіється… Річ у тому, що я не можу мати дітей.
Коли я ще ходила в школу, то перехворіла на свинку. Навіть в лікарні лежала і в школу не ходила довгий час. А у 20 років моя хвороба нагадала про себе.
Ми з чоловіком спробували усе можливе і неможливе.
Обходили найкращих лікарів вітчизняних і закордонних, були у знахарок і об’їздили купу санаторіїв – все марно. Згодом надія згасла.
Ввечері приходили з роботи та проводили час кожен за своєю улюбленою справою окремо один від одного… А нещодавно він сказав, що його друг запропонував йому хорошу посаду в столиці та він думає погодитись і переїхати туди, щоб почати своє життя з початку.
А вже наступного дня зібрав речі та поїхав.
Про свою хворобу я дізналася через два роки після одруження. Тоді, коли ми перебрали вже всі відомі причини такої ситуації. Хто б міг подумати, що така незначна, на перший погляд, дитяча хвороба може стати причиною неприємностей в дорослому житті.
Тепер я розумію чому моя мама на весіллі сказала: “Ой, що ж то з цього вийде“. Тоді мені вони були неприємні, але я вирішила в них не заглиблюватися, думала, що вона просто перехвилювалася, а зараз я вже починаю розуміти через яку причину вона їх тоді сказала.
Проте життя продовжується і я надіюсь, що зустріну ще близького мені чоловіка, можливо, навіть у нього будуть свої діти.
Проте це буде згодом. Я ще не оговталась після розлучення з моїм чоловіком, адже я сильно його кохала. Ми прожили щасливо з ним 5 років.
Я чудово розумію і не засуджую мого чоловіка. Він хотів дітей, а я цього дати йому не можу.
От якби у нього народилася позашлюбна дитина – я б її прийняла як свою. Але ні, це не наша історія. Як я взагалі можу про таке думати?
А може в дитячому будинку взяти дитинку? Але хотілося б, щоб дитина була рідна!
Цікаво, що було б, якби я до весілля про все дізналася? Як би склалося наше життя? Чи могла б я про це розповісти своєму чоловіку? І чи залишився б він зі мною знаючи це?
Чому моя мама так довго від мене це приховувала? А що було б, якби я дізналася відразу? Звичайно, вона хотіла як краще. Але краще не стало.
Це вже її справа.
Можливо, це на краще. Ця ситуація показала мені справжнє обличчя мого чоловіка.
У мене в голові багато думок. Проте я маю час і можливість усе обдумати, адже тепер я одна в пустій квартирі…