Не розумію свою доньку та зятя. Все своє подружнє життя вони живуть на орендованій квартирі. Вже більше десяти років. У них вже народилося двоє дітей там, шкода внуків, що ростуть в таких умовах. Вони не думали про власне житло, я так зрозумів, що на спадок надіялись.
Донька була впевнена, що я віддам їй одну з квартир, яких у мене дві: в одній з них я проживаю, а іншу здаю в оренду. Це мій основний дохід, зараз я ніде не працюю.
Дітей я відразу попередив, щоб вони не чекали того, що я віддам їм квартиру, хай збирають на початковий внесок та беруть в кредит. В спадок доньці їх не залишу. Напевне, вони мене не почули. А тепер щось почали метушитися.
Віддати квартиру їм не можу, бо тоді я залишуся без основного джерела доходу. Зі сторони здається, що це легко – здавати квартиру, просто собі сидиш, нічого не робиш, та ще й гроші отримуєш. Насправді все не так просто. Турбот вистачає: то щось у мешканців зламається, то збори мешканців будинку, то оплату затримають. У мене вже навіть виникали думки цю квартиру продати, а на ті гроші поїхати у подорож.
Тобто доньці ця квартира не світить. Хай з чоловіком самі заробляють гроші. Тим більше, що у них вже є діти. Я у них допомоги не прошу, доглядати за мною не потрібно. Зі своїми проблемами до них не звертаюся. От і вони нехай теж розв’язують свої проблеми самостійно.
Як на мене – це справедливо.
Цієї неділі донька з зятем були у мене в гостях та почали говорити про те, що настав час отримати їм спадщину. А я їм і сказав, що краще продам цю квартиру, ніж їм віддам. Вони дорослі люди, хай заробляють самі. Донька промовчала, а зять пригрозив, що якщо так, то не бачити мені внуків.
Я тоді відповів:
– Не побачу, то й не побачу.
У нас відразу з зятем стосунки не склалися. Чомусь він вирішив, що після весілля вони житимуть в одній з моїх квартир. І дуже сильно здивувався, коли зрозумів, що цього не буде.
Вони обоє працюють на хороших роботах, заробляють гроші, але навіть не думають про власне житло. Хіба ж так можна?
Коли вони уже від мене йшли, донька сказала:
– Батьку, ми від тебе такого не чекали. Сумно, що квартира для тебе важливіша за нас.
Я їй відповів:
– Доню, я ж тебе попереджав, щоб ти на спадок навіть не розраховувала!
І вони пішли, цілком ймовірно, що образилися на мене, бо не телефонують мені та слухавки не беруть, коли я до них дзвоню.
Я не розумію, що зробив не так.
