Чорняве волосся, сорочка у смужку і ця рука … Тобто її в1дсутність… Хіба можна таке забути

Це було давно, а таке відчуття ніби відбулося сьогодні.

Я зробив собі чаю та зайшов погортати стрічку у фейсбуці. Проглянув без інтересу що у кого нового. Відпочинок … селфі … реклама … Нічого цікавого. Тоді я уже майже все переглянув, як побачив одне фото: ці очі, такі добрі, але сумні, наче багато чого в житті пережито. Чорняве волосся, сорочка у смужку і ця рука … Тобто її відсутність… Хіба можна таке забути?

Батько голосно кричав, мама закрилася в кімнаті. Сестра плакала: їй лише 16 років, а вона вже вагітна, той негідник сказав, що це не від нього та зник в невідомому напрямку.

Уже було пізно щось робити через те, що термін був уже великий.

— Я його знайду і прикінчу! А ти чим думала? Що про нас подумають люди? — батько так кричав, що аж вуха позакладало, він був у відчаї, не розуміючи, що сестрі зараз набагато гірше.

Мати не мала що сказати, я намагався заступитися за сестру, та мене ніхто не слухав. Батьки не збиралися її розуміти. Не в нашій сім’ї. Ми так лише називалися, насправді ніхто ні кого нормально не підтримував, просто не вмів цього робити.

Щоб цієї дитини тут не було, не знаю як ти це зробиш, але мені все одно! — сказав тоді батько.

І сестра пішла. Наостанок глянувши на мене сумними очима. Що я міг тоді зробити? Як їй допомогти? Мені самому тоді було лише 14 років.

Від знайомих я дізнався, що до пологів вона жила у подруги.

Народився хлопчик. На жаль, у нього по лікоть не було ручки, сестра як побачила – відразу заплакала.

Подзвонила мені, я приїхав, батькам нічого не казав, прихопив лише свою сорочку у смужку, яку носив в дитинстві та беріг як згадку про своє дитинство. Поглянув на племінника, пожалів сестру.

Сестра поплакала цілий день, а потім написала відмову. Повернулася додому, сказавши, що дитина народилася мертвою. Більше ми на цю тему не говорили.

Так пройшло півтора року. Згодом до дитячого будинку завітали місцеві журналісти, зробили декілька знімків та виклали їх в соцмережах. Там я і побачив фото свого племінника.

Я відразу його впізнав. Покликав сестру, вона аж присіла і почала ридати. Прибігли батьки:

— Що сталося? Що з тобою? – запитала мати.

Це мій синочок, мій синочок… Мамо, це він! Рідненький!

Сестра показала екран мого телефону батькам:

— Мій! Я його впізнала, впізнала його ручку! Я знайшла його!…

Назарчик його звати, він в дитячому будинку, – сказав я.

Наступного дня ми поїхали туди.

Віддайте нашого Назарчика, будь ласка! Він наш, ми заберемо його додому.

Документи оформили дуже швидко і ми забрали хлопчика додому.

Оцените статью
Чорняве волосся, сорочка у смужку і ця рука … Тобто її в1дсутність… Хіба можна таке забути