Якось я збиралась на роботу і сталася ситуація, про яку я розповім нижче. Моєї роботи вона не стосується, там інше питання.
Коли я вийла з під’їзду, то побачила бабусь, які вже сиділи на лавочці і говорили про своє. Як і зазвичай вони почали мене розпитувати про моє сімейне життя, про роботу. Я ввічливо відповідала, задавала питання про них. Мене зовсім не дратували їх розпитування, скоріше веселили, адже я розумію, що в старості нічим зайнятися, як тільки на лавочці сидіти і говорити.
В цей час повз нас пробігала молода дівчина років 20-25 поспішаючи десь по своїх справах. Видно, що вона була не в дусі і роздратовано сказала:
–Як же ці пенсіонери мені набридли, сидять цілими днями на лавочці та нічого не роблять, лише обговорюють всіх, хто проходить повз. А мені на роботу доводиться ходити, щоб пенсію їм платити! – гаркнула вона.
Ми від здивування аж замовкли. Настала тиша і тілики шум листя її порушував. Першою до тями прийшла Марина Петрівна:
-А що нам ще залишається робити? Ми теж раніше працювали, щоб було з чого платити пенсію нашим батькам, теж були молодими колись. Тепер настала черга наших дітей нас утримувати. Колись і ви станете старенькою бабусею і будете отримувати пенсію. Хіба не так?
-В молодості потрібно відкладати гроші на старість! Ви самі про себе маєте думати і самі себе забезпечувати! – голосно сказала дівчина.
-Ну а ти сама це робиш? – запитала я.
-Так, бо я ж працюю! І ті, хто на пенсії мають працювати теж, а не бути нахлібниками! – ніяк не могла заспокоїтись вона.
-Добре, припустимо, мені сімдесят років. Де мені шукати роботу? Кому такий працівник потрібен? – запитала Марина Петрівна.
-Це тільки відмовки, хто шукає – той знайде! Не потрібно ні в кого на шиї сидіти! А ви нічого не робите, лише пліткуєте про всіх.
-А ти давно живеш у місті? – запитала я у дівчини.
-Декілька років, а чому запитуєте? – зі здивуванням сказала вона.
-Є у тебе батьки? Скоріше всього вони або пенсіонери, або їм недалеко до пенсії. Тоді передзвони їм і скажи хай йдуть на роботу, а свою пенсію надсилають тобі. Чому ти повинна їх утримувати, вони ж повинні самі про себе дбати і самі себе забезпечувати, чи не так? – відповіда я.
-Ви взагалі про що? Я так не можу! Це ж мої батьки!
-А ці люди хіба не чиїсь батьки? А ти хіба ніколи не постарієш? Тобі ніколи не платитимуть пенсію? А якщо щось станеться і доведеться витратити твої заощадження? Що тоді? За що будеш жити? На роботу не дуже хочуть брати пенсіонерів…
Дівчина замовкла. Мовчки пішла собі далі опустивши голову. Я їхала на роботу і думала про ситуацію, яка тільки-що відбулася: по якій причині дівчина вирішила, що пенсіонери сидять на шиї? Вони ж теж колись були здорові і повні сил, працювали на роботі, забезпечували своїх дітей і батьків. Тепер наша черга. Зовсім її не розумію…
