Я прожив довге життя, маю двох дітей, дружина уже померла і я тепер живу один. Уже п’ять років минуло після смерті дружини, діти живуть окремо.
Я важко працював, щоб у моїх дітей все було: нові іграшки, гарний одяг, вони завжди мали навіть більше, ніж інші діти. Кожного року відпочивали на морі: в Криму, Одесі і за кордоном. Я був директором великого заводу і, хоча багато працював, все ж старався приділити увесь свій відьний час сім’ї. Так що жили ми щасливо і в достатку.
Своїм дітям я купив житло, зробив там ремонт, купив меблі. З часом моя дружина серйозно захворіла і на її лікування потрібні були великі гроші. Ми використали усі свої запаси і до дітей не зверталися за грошовою допомогою. Але коли грошей не було, то довелося просити допомоги у дітей. Спочатку ми звернулися до старшої доньки. Вона гроші дала, але сказала, що більше у неї немає і щоб наступного разу ми йшли до молодшого сина. Я їй подякував і пішов з тягарем на серці додому. Мені не вірилось, що після стількох років допомоги діти не можуть віддячити тим же.
Ми маємо багато друзів. Завжди усім допомагали, коли до нас зверталися. Після розмови з доньокою я до дітей більше не звертався, до сина теж немає чого йти, оскільки у нього дуже економна дружина, навіть жаліє дітям купити щось смачненьке. Спочатку нам дуже допомогли колеги по роботі. Я їм дуже вдячний. Гроші допомогли, дружина почала одужувати, проте через деякий час її не стало. Дуже шкода, що за час її хвороби діти майже її не відвідували – все були зайняті по своїх справах.
Довгий час я не міг повірити, що тепер залишився один, але з час лікує і тепер я живу з розумінням про те, що я тепер сам. Дітей майже не бачу, внуків теж, приїжджають вони дуже рідко. Раніше я приїжджав до них, гостював декілька днів, проте очевидно, що там мені не сильно раді, та і здоров’я моє уже не те, що раніше, тому я більше не приїжджаю.
Добре, що у мене є сусідка. Коли я хворів, то вона мені часто допомагала: то за продуктами сходить, то обід приготує, то ліки купить. У наї самої четверо дітей, але час на допомогу мені вона завжди знаходила. Одного разу моя хвороба сильно затягнулась, діти про хворобу нічого не знали. Коли я насилу вилікувався, то вирішив скласти заповіт. Квартиру, авто і дачу я заповів тій самій сусідці, яка мені завжди допомагала. Я абсолютно впевнений у своєму рішенні, оскільки саме вона заслуговує на цей спадок.
Коли настав мій День народження, рідні зателефонували мені, щоб мене привітати. І я повідомив їм, що планую скласти заповіт. Почувши це, вони сказали, що терміново приїдуть, бо це справа важлива і термінова. Я погодився, адже і сам хотів поговорити з ними. Хоче мені й образливо, цо заповіт став єдиною причиною їх приїзду.
Спочатку приїхала старша донька, а вже згодом молодший син разом із дружиною. Сусідка допомогла мені приготувати їжу і накрити на стіл, а потім пішла додому. Про заповіт я їй нічого не розповідав. Діти з нетерпінням чекали інформації про те що кому перепаде у спадок, я їм і розповів що вирішив.
Сказав і про свою хворобу, і про те, що вони рідко приїжджали і про те,як нам доводилось просити допомоги у друзів і колег. Потім розповів, що весь цей час мені допомагали не рідні діти, а сусідка і що вона більше заслуговує на цей спадок, ніж вони. Які ж вони були сердиті. Донька встала зі столу і сказала, що більше тут ніколи не з’явиться, а молодший син разом із своєю дружиною забрали усі речі, які вони нам колись подарували.
Ось так я і зрозуміла що для моїх дітей є важливіше за рідного батька. Дуже боляче розуміти, що на старості років немає ніякої опори і для дітей матеріальні речі стоять на першому місці.
