Мене звати Валентин Петрович. Мені вже 65 років. Зараз я на заслуженому відпочинку, тобто на пенсії. У мене двоє дітей. У них вже є свої діти. Вони всі разом часто приїжджають в гості.
В процесі виховання дітей я завжди намагався з ними домовитись і ніколи їх не бив. Я вважаю, що це найкращий спосіб виховання дітей, адже вони навіть розумніші, ніж ми думаємо. Не потрібно звинувачувати дитину, ніби це з нею щось не так.
До чого це я? На пенсії час йде дуже повільно і я завжди намагався знайти чим себе зайняти. Ранки я любив проводити у парку за читанням улюбленої книги. Лавка, на якій я сидів була недалеко від дитячого садочку.
Я часто тут сиджу, тому візуально усіх вихователів знаю. Сьогодні я помітив, що в садочку з’явилася нова вихователька. Вона була зовсім молода, їй на вигляд було десь тридцять років. Така стильна і доглянута.
Спершу вона мені здалася хорошим спеціалістом. Вона гарно поводила себе з дітьми, легко вирішувала конфлікти між дітьми, дивилася, щоб з дітьми нічого не сталося, але дещо в її поведінці насторожувало. Вихователька краще відносилась до дітей, які були одягнені в дорожчий одяг. Спочатку я подумав, що це мені лише здається.
Пройшло ще трішки часу. Сьогодні, як і завжди, я починав свій ранок з читання книги. Як раптом відбулася наступна неприємна ситуація. Між дітьми сталася сутичка. Дівчинка штовхала хлопчика і він сильно плакав. Діти дуже голосно кричали і я зміг розпізнати слова, які вимовила дівчинка:
– Відійди від мене, біднота! Батьки казали, щоб я до тебе не підходила, а то невідомо чим ти мене можеш заразити! – кричала дівчинка.
До них підбігла вихователька, та сама нова, яку я раніше бачив, заспокоїла дівчинку, а хлопчика відвела вбік. Вони зупинилися неподалік від мене, вихователька не звернула на мене уваги, напевно, вважаючи, що я недочуваю. Але мені було все прекрасно чути.
Молода жінка почала сварити хлопчика, скинула всю вину на нього. Вона аж захлиналася від люті. Вина хлопчика була в тому, що він бідний і не повинен спілкуватися з дітьми з багатих сімей. Спілкуючись з нею він псує їй репутацію. Почала розповідати про те, що діти бувають з багатих сімей і з бідних. Так багаті повинні дружити з багатими, а бідні з бідними. Так завжди було, є і буде і нічого з цим не зробиш.
Я аж закляк на місці! Хто її на роботу взяв?! Чому її вчили?! Вперше таке бачу! Я ніколи не ділив дітей на багатих і бідних і своїм дітям це завжди пояснював, тому вони та виросли хорошими людьми. Невже щось змінилося?
Хлопчик продовжував плакати, а вихователька і не збиралася зупинятися. І тут мій терпець увірвався. Я не міг мовчки спостерігати за такою картиною. Я підійшов до огорожі та покликав ту виховательку. Її злість раптом перетворилася на милу посмішку і вона підійшла.
– Хто Вас вчив так з дітьми спілкуватися? – стримано запитав я.
Вихователька здивувалась і запитала:
– Ви чийсь дідусь?
– Так, того хлопчика. Вас батьки не вчили, що ображати слабших не можна?
Вихователька відразу зрозуміла про що це я і що я все чув. Я думав що ось-ось вибухну.
– Якщо у вашому дитинстві було недостатньо любові та розуміння, то це зовсім не означає, що потрібно переносити свій негатив на дітей! Приділіть собі час, бо ззовні Ви маєте гарний вигляд, а всередині справжнісінька змія! – хотілося по-іншому її назвати, але діти навколо були, тому я стримався.
Вихователька вся зблідла, почала вибачатися. А переді мною за що? Краще хай у дитини просить пробачення! А Микитка, так того хлопчика звали, подякував.
На наступний день я познайомився з його батьками. Хлопчик стільки хорошого про мене розповів! Я аж засоромився. З того часу вони завжди зі мною вітаються, запитують як моє здоров’я.
А та вихователька уже не чіпала Микитку. Можливо, злякалася його “дідуся”, який завжди все бачить сидячи на лавці біля садочка.
