Мені було майже 5 років, коли моєї мами не стало. Я не сильно її пам’ятаю, але я відчував, що вона мене дуже сильно любила. Через деякий час у тата з’явилася інша жінка і мені уваги батько почав приділяти менше.
Жили ми непогано, немає на що скаржитися. Я завжди був одягнений і нагодований, але мені не вистачало родинного затишку, а ще материнського тепла і ласки. Я був зовсім маленьким, коли мама померла. Нова дружина мого батька матір’ю мені так і не стала. Вона відносилась до мене як до чужого, могла вдарити і постійно зі мною конфліктувала. Я жалівся батьку з надією, що він мене захистить, але він постійно ставав на її бік і казав, що я сам винен. Зрозумівши, що все марно, я перестав розповідати батьку про свої неприємності.
Потім у нас в сім’ї з’явилася ще одна дитина.
І ситуація погіршилась. На мене взагалі перестали звертати увагу і почали відноситися як до прислуги. Кожен день я повинен був виконувати роботу по дому і доглядати за молодшою сестричкою. Усі мої протести спричинювали те, що мені погрожували, що відправлять до бабусі (батькової мами), а вона мене просто ненавиділа. Я підозрюю, що причиною була моя схожість з моєю покійною мамою, а бабуся була проти того, що б мій батько на ній одружувався.
З бабусею по маминій лінії я не був знайомим. Коли я намагався щось про неї дізнатися, то батько коротко відповідав, що вона живе в якомусь забитому селі та знати нас не хоче.
Вдома я був тихіше води та нище трави. Але мачуха все одно знаходила причину, щоб мене покарати. Абсолютно всім вона була незадоволена: оцінками, поведінкою, як я розмовляю. Догодити їй було просто нереально. Мені доводилось завжди допомагати батьку і мачусі, адже я знав, що за непослух отримаю покарання. Моя роль вдома була така – прислужник разом з вихователем їх доньки.
Але так було не завжди. Нарешті я закінчив школу і це означало, що попереду у мене вільне життя. Мені вдалося вступити до коледжу. Я почав жити в гуртожитку, отримував соціальну допомогу як напівсирота, стипендію та ще й влаштувався на роботу. Здавалося, що ще може бути краще.
Скоро мені мало виповнитися 18 років, до мене зателефонував батько і сказав, щоб я прийшов до них додому, що відсвяткувати мій День народження. Я прийшов. Вдома на мене чекав батько, мачуха, їхня донька і навіть бабуся по батьковій лінії. Ніяких подарунків вони не приготували. А потім сталося те, у що ще й досі важко повірити.
Батько не привітав мене з Днем народження, не сказав ніяких теплих слів в мою адресу, він сказав лише одне: “Ми тебе годували, ми тебе одягали. Тепер ти маєш нам віддячити та переписати на нас цю квартиру“. Бабуся, піддакувала: “Так, ти повинен, вони ж стільки для тебе зробили“. А я стояв і відчував себе так, ніби це відбувається уві сні.
З’ясувалося, що моя покійна мама залишила мені у спадок цю квартиру і депозит в банку. І коли мені виповниться 18 років, заповіт набере чинності і я зможу робити з ним те, що сам захочу.
Я зрозумів, що є хазяїном цієї квартири, наказав батьку з мачухою впродовж тижня знайти собі нове житло і забиратися геть. За тиждень оформив на себе документи та переїхав у свою квартиру. Але батько з мачухою не здавалися і приїхали до мене, щоб взяти гроші за той час поки ми жили без мами. Навіть уявлення не маю як вони це порахували? Але в рахунок було включене все: комунальні послуги, одяг і їжа. Я віддав їм гроші з депозиту, що мені залишила мама.
Сильно сумніваюся в тому, чи хочу й далі продовжувати з ними спілкування після їх вчинку.
Можливо, я і почну з ним спілкуватися після того, як вони попросять у мене вибачення.
