Ми з Миколою живемо разом уже чотири роки і дітей ми не плануємо, бо хочемо пожити для себе. Вчора мій чоловік поїхав на два тижні до своєї матері у інше місто, а я загубила ключі до квартири і не знала, що робити тому пішла до сусіда та попросила його мені допомогти. Він сказав, що сам не зможе мені допомогти і дав мені номер телефону майстра, який мав розв’язати мою проблему.
Через годину приїхав майстер. Я перед тим поїхала у магазин та купила замки, а він мав виламати двері, знову їх встановити та змінити замки за дев’ятсот гривень. Коли він завершив роботу, то я дала йому гроші.
– Дайте мені ще плюс сімсот гривень, я за дев’ятсот до вас би не приїхав.
– Але ми з вами домовлялись за дев’ятсот гривень. Я можу свідка покликати, мій сусід чув нашу розмову.
– Мені все одно, заплати мені ще додатково сімсот гривень, бо замки зламаю!
– Але я не маю біля себе таких грошей. Я зможу віддати після повернення чоловіка.
– А коли він повернеться?
– Через два тижні.
– Ні, мені так не підходить. Мені потрібно заплатити зараз.
– Але я не маю грошей.
– Отже, будемо домовлятись.
Після цих слів майстер пішов у кімнату та почав заглядати у шафу.
– Що ви собі дозволяєте? Зараз я поліцію викличу!
– Добре, я їм скажу, що ти не хочеш мені заплатити.
До нас прийшов сусід, щоб переконатись чи все добре. Він одразу підійшов до майстра та сказав йому:
– Йди звідси геть!
– Вона мені гроші винна!
– Василина віддала тобі дев’ятсот гривень, вона розрахувалась. А якщо ти зараз не підеш, то ти пошкодуєш!
Після цих слів майстер пішов, а сусід вибачився переді мною, бо це він мені дав номер телефону цього чоловіка. Ми домовилися нічого не розповідати моєму чоловікові, щоб він не переживав.
