Я народила три дні тому сина. Крім мене у палаті було ще троє жінок. Ми усі народили дитину в один день, тому усіх нас виписували одночасно.
– Завтра зранку їдете додому! – радісно нам сказала медсестра. – Збирайтеся!
Усі одразу почали телефонувати до родичів і розповідати їм радісну новину.
Надія сказала, що її чоловік усе підготував. Він колиску склав і коляску купив. А матір Василини приготує смачний обід і в квартирі прибере, а її чоловік купив постіль для немовляти. А Світлана розповідала, що її чоловік та свекруха приготують святковий стіл і усі родичі приїдуть її вітати.
Молоді матері чекали з нетерпінням виписки, але не я. Мені було страшно, бо мене ніхто вдома не чекав. Мої батьки дуже далеко живуть, а чоловік поїхав у відрядження.
Мені тоді було лише двадцять років коли я завагітніла. Усе в квартирі я робила сама: готувала, прибирала і прала. Чоловік до пізньої ночі працював на роботі і часто їздив у відрядження. Свекруха зі свекром жили неподалік, але вони ніколи не приходили до нас у гості, мені здавалось, що вони уникають мене.
Я дивилась на жінок, які були зі мною у палаті і розуміла, що їх підтримували їхні родичі. А до мене ніхто не телефонував і не цікавився моїми справами. Я так хотіла, щоб мене хтось забрав з пологового будинку, але цього не сталось.
Я приїхала у пусту квартиру і довго плакала. А потім мене чекали безсонні ночі та підгузки. Я була дуже стомленою і нещасною.
Через два тижні приїхав мій чоловік, він вставав до дитини вночі і колисав її. Якби він тоді не приїхав, я б не витримала. Це був найважчий період у житті.
