Мій син часто приходить в гості, але цього разу приніс дивні новини:
- Мені Віра дзвонила, тобі ні?
- Ще ні. А щось сталось?
- Сказала мені, що вагітна…
- Як вагітна, вона лише рік тому народила.
- Знаю, я те саме запитав, вона сказала, що вони щасливі з чоловіком.
- Я розумію, що діти – це щастя, але ж не можна з їхнім фінансовим статусом вже 4 дитину на світ приводити? Чим вони думають?
- Я зі здивування те саме запитав. Але ти ж знаєш Віру, вона на мене ще й образилась.
- Я більше грошей не маю, ми й так їм допомагаємо, чим можемо.
- Я теж так думаю. Сказав їй, що якщо завагітніє знову, то я перестану і ті гроші давати, які даю зараз.
- А вона що?
- Накричала на мене. Сказала, що подзвонила поділитись щасливою новиною, а я не зрадів, так ще й пригрозив гроші забрати.
- Все ти правильно зробив. Може, вони хоч після цього візьмуться за голову. Та ж діти – це відповідальність. Як вони збираються одразу чотирьох виховувати?
- Не знаю, мамо. Не знаю…
Віра завжди була трохи вітряною дівчиною. Жила одним днем і не хотіла нічого чути від старших людей. Вважала, що знає все краще за інших. Університет закінчила як попало, а чоловіка собі обрала не найкращого. Одружились вже через пів року після знайомства, бо дізнались про Вірину вагітність. На роботу вона так і не влаштувалась, бо вийшла у декрет, з якого поки так і не вийшла.
Син же ж виріс зовсім іншим. Розумів, що не можна створювати сім’ю, поки не стане на ноги. Та й до дівчат довго приглядався, обирав, з якою прагне провести своє життя. Зрештою зустрів Аню. Вона вже й сама мала власну кар’єру, тож сім’ю вони створювали серйозну і забезпечену. Дитину мають одну, і поки зовсім не поспішають це змінювати.
Коли я дізналась про народження першої внучки, то була дуже щасливою. Віра твердила мені, що її вагітність не була випадковою, і що вона справді готова до материнства. Я не мала причин не вірити. Грошей у них ніколи не було багато, тож ми із сином старались допомагати, як могли. Хоч я й пенсіонер, а в сина є власна сім’я, яка в першу чергу потребує його підтримки.
Здавалось би, що потрібно бути вдячними за допомогу і старатись, щоб досягти самостійності. Але мій зять ніколи не шукав іншої роботи, а донька, замість того, щоб і самі влаштуватись на роботу, продовжувала вагітніти і сидіти вдома. Жодні мої вмовляння на них не діяли.
Ви не подумайте, я дуже люблю своїх внуків, і дуже радію, що вони є у моєму житті. Але це не заперечує факту того, що їхні батьки дуже безвідповідальні.
Не знаю, що мені робити. Схоже, що моя донька не зрозуміє, що щось не так, поки ми з сином не вдамось до критичних дій. Але залишати внуків без підтримки мені не дозволить совість.
Буду дуже вдячна вам за пораду.
