«Нашого котика звуть…» – саме так розпочиналась записка, що лежала поруч з переноскою, у якій сидів рудий котик, очі якого були переповнені маленькими сльозами розчарування та нерозуміння. Мабуть, ніхто йому не встиг пояснити, а сама господарка не захотіла, що його залишили біля притулку, щоб хтось інший забрав його.
Довгими днями він сидів у переносці й не хотів звідти виходити, лише інколи їв, швидше, за звичкою, а не за бажанням. Уві сні постійно трусився й неспокійно спав, бо боявся, що можу пропустити прихід господарки. Весь цей час у ньому жевріла надія, але нічого не сталось…
Господарка не повернулась по нього і тоді кіт зрозумів, що йому нічого втрачати. Припинив їсти, лише інколи пив воду й цілими днями спав. Волонтери намагалися його повернути до життя, самі годували, робили все можливе, але, схоже, життя йому набридло, і він випльовував все, що йому дали. Дійшло до того, що його почали годувати молоком з пляшечки, але й це не допомагало. Він так сильно схуднув, що по ньому можна було вивчати котів. На нього було страшно дивитися, він почав хворіти й майже нездужав, все частіше з його рота йшла піна. Ветеринари говорили, що жити йому лише кілька тижнів й пропонували завершити це все швидше, щоб він не мучився, бо проблема була не у його здоров’ї, він сам зробив такий вибір.
Його убивало щось з середини. Можливо, це були думки про господарку, що так просто покинула його, залишила чужим людям і пішла назавжди. Не можна було зрозуміти причини її вчинку, адже він так сильно любив її, був завжди ласкавим та добрим.
Здавалось, що у нього не залишалось шансів, доки до їхнього притулку навідався новий волонтер. Максиму було лише 13 років і він не вірив, що можна просто так здатися, тому вирішив, що зробить все можливе, щоб допомогти цьому котику. Він почав приходити до котенятка щодня, гладити його, говорити з ним, мов кіт його розуміє, пояснювати, що все налагодиться і його полюблять і просив дочекатися його завтра. І раптом кіт почав по трохи їсти, зовсім трохи, щоб підтримати життя у собі до завтра, і перевірити, чи не обманув його цей хлопець.
Він продовжував ходити до рудого кота, а той продовжував їсти й пити, очікуючи кожного наступного дня. Незабаром він перейшов з рідкої їжі на тверду і саме у цей день Максим забрав його до себе додому, витираючи сльози радості.
Всі волонтери не могли повірити у те, що трапилось, бо ніхто раніше не міг переконати його їсти, а тут сталось таке диво.
Хлопчик назвав рудого котка Сонцем, але хіба важливо, як саме його називали зараз чи раніше, головне, що тепер це було кому робити!
