У мого брата народився синочок. Такий довгоочікуваний та коханий всіма. От тільки не склалось їхнє спілкування, коли той почав підростати. От не хочу хлопчисько сприймати батька. Навіть розмови нормальної у них не виходить. Менший не слухає, а старший біситься від того. Проте от диво, до мене він аж сам проситься.
Ще з маленького на руках у тата весь час морочив, неспокійний був. Щоб той вкладав його спати – та ніколи в житті. Все діяло в протилежному напрямку. Після такого вкладання дитину й батька ще заспокоювати доводилось. А от тільки но візьму на руки я його, як той моментально відходив в царство Морфея.
Ми вже й до дитячих психологів звертались, все ніяк не вирішувалась ця ситуація. Проте з цієї сторони все було добре. Порадили зачекати, якщо не пройде з віком, то доведеться відвідувати сеанси. Брат мій бісився вже не на жарт. Декілька разів не пустив мене до свого дому. Я й не образився. Взагалі, цілком розумію його ревнощі. Сам би точнісінько так само реагував.
Одного разу все дійшло вже до абсурду. Брат почав вимагати тест на батьківство. Мовляв, не може все бути просто так, діти ж відчувають власних батьків! Відчувають хороших та поганих людей. Щось тут не чисто. Не знаю, нащо він надіявся, чекаючи на результати, проте все було передбачувано, як на мене. Він 99,9% батько.
Єдине, що я можу йому порадити в такому випадку, продовжувати стукати у двері. Рано чи пізно хлопець відкриється. Або хоч дасть зрозуміти в чому справа. Як казала моя бабця “нічого в цьому світі не буває просто так”.
