Вчора до мене приходила моя колишня колега по роботі. Не бачили один одного уже майже понад п’ять років, як звільнились, так дороги наші й розійшлись. Хоч і жили ми в одному місті, але за домашніми клопотами ніколи й зустрітись. Нещодавно мене здивував та порадував телефонний дзвінок. Нагадала про себе моя колишня колега та подружка Марина. Домовились, що зустрінемось у мене та вип’ємо кави. Дуже хочеться поділитись всім що відбулось за цей час.
За чашкою кави ми згадали все, і хороше та погане що пережили за минулий час. Марина з чоловіком разом прожили понад десять років, але діточками Господь Бог та і не наділив. Жили вони добре, чоловік гарно заробляв, а Марина працювала тільки задля задоволення. Коли вона звільнилась, з чоловіком вирішили усиновити дитину.
П’ять років назад з дитячого будинку вони взяли круглу сироту семи років, гарненьку та розумну дівчинку. Татка дівчинки ніхто не знав, а мама померла, коли дівчинці було три роки від передозування токсичними препаратами. Сама дівчинка була відповідальна в навчанні та дисциплінована. Завжди з шаною та повагою зверталась до людей старших за неї.
Коли дівчинку привели до додому, вона з цікавістю оглядала приміщення, по дитячому раділа своїй кімнаті. Для неї це було щось неймовірне, через те, що вона жила в кімнаті, де було понад десять ліжок. Тому особистого простору майже не було. Влаштували в місцеву школа, де вона з першого дня знайшла спільну мову зі своїми однолітками. Поруч зі школою знаходився позашкільний заклад – школа мистецтв, куди ми також записались на театральне мистецтво.
Нібито все добре, полюбили цю дівчинку як рідну. Піклувались про неї, хвилювались та раділи, весь вільний час ми проводили разом. Але три роки назад, так розпорядися Бог, дізналась що вагітна. Ми з чоловіком навіть і не сподівались на таке чудо. Як ми раділи та чекали ту мить коли візьмемо та пригорнемо до серця своє малятко. Та коли почав рости живіт, нашу Наталку нібито хтось підмінив. Вона почала закриватись в кімнаті та в собі. Як ми з чоловіком не намагались знову з нею налагодити зв’язок, але все марно.
А коли народився Микитка то зовсім все пішло шкереберть. Ми так з радістю чекали на ту мить народження, але не думали наскільки тяжко це все буде для Наталочки. Ту любов, яку ми дарували дівчинці тепер ділимо навпіл. До чого Наталка не могла звикнути. Одночасно ми раділи крихітці, яку кожного дня тримали на руках та дуже сильно засмучувались поведінкою нашої доньки.
Вона почала прогулювати навчання. На запитання, – де вона була і чому пропустила уроки? – відповідала, – що не наша справа. З театрального мистецтва зателефонувала вчителька й запитала де Наталка пропала, випадково не захворіла там? Не приходила в школу мистецтв уже більше ніж місяць. Згодом й зовсім покинула. В одинадцять років, після прогулянки з друзями прийшла із запахом сигарет. На запитання де була, знову відповідь – не ваша справа, ви мені не батьки, щоб мені вказувати. А згодом, мабуть, мені здалось, але я почула запах алкоголю. Вона не розповідає хто в її компанії, що за хлопці та дівчата, де вони проводять час? Про неї зовсім нічого не знаємо. Якби ми не виховували Наталку, але все ж таки гени дають про себе знати.
Ми не знаємо, як правильно вчинити? З одного боку наш син, дивлячись на нього ми тільки радість відчуваємо, а з другого боку Наталка, яка поставила нас в дуже складну ситуацію. Ради їй не можемо дати, повернути назад у нас не хватає совісті, через те, що ми любимо її як рідну. Порадьте, що в таких ситуаціях потрібно роботи та як вчинити? Відповіді у мене на ці питання відсутні. Я навіть і не знаю, що б робила та до чого прийшла…..
