Після свого огидного вчинку я соромлюсь сама себе. Вдома не можу дивитись в очі ні чоловіку, ні дитині. Розлучатись тепер, чи зберегти все в таємниці, я не знаю… а запитати в когось поради не можу, це може зруйнувати все моє життя…
Коли я нарешті після декрету вийшла на роботу, дізналась, що в мене тепер новий керівник філіалу. Тому, що я була його замісником, вирішила запросити на обід, щоб блище познайомитись, та знайти спільну мову. Якось все ж потрібно разом працювати. З великою радістю Андрій, так звали директора, прийняв мою пропозицію. В обід м пішли до найближчого ресторану. Якось розмова зав’ якась так легко та невимушено. У нас було схоже бачення того, як потрібно вести справи. Я й подумати не могла, чим це в результаті нам обернеться.
Він розпитував за мою родину, чим я люблю займатись, як розважаюсь та відпочиваю. Розповів про себе. Наше спілкування було більш схоже на друзів, ніж на колег. Точніше директора та підлеглого. Ми ходили разом на зустрічі, з легкістю вкладали важливі договори для нашої компанії. Дохід виходив на новий рівень. Це не могло не радувати.
За такою метушнею, ми не помітили, як віддалились від родин.Шукали більше шансів проводити час разом. Андрій складав наші відрядження так, щоб ми там були разом декілька днів. Мене починали гризти муки совісті, проте вже було пізно… Здається, я закохалась в нього остаточно та безповоротно… А що ще гірше, від Андрія я відчувала те саме, та й він це розумів. Ми намагались все тримати в собі, та марно.
Декілька днів назад, ми поїхали в чергове відрядження до Італії. Там було всього три дні, проте які. Зустрічаюча сторона зробила для нас не вітання, а цілу виставу. Все було настільки яскраво, та емоційно. Контракт був успішно вкладений буквально в перші години нашого візиту, проте квитки назад були датою через два дні. Втрачати таку можливістю було дурістю. Ми з Андрієм відвідали найпопулярніші історичні місця, а ввечері випили вина. Затуманений розум, емоції та почуття, які ми так старанно приховували виринули на зовні з неймовірною пристрастю… Я не можу сказати що жалкую, але і заперечувати не можу. я кохаю свого чоловіка, а ще більше дитину.
Андрій після того вечора не відходив від мене ні на крок. Він ніби чекав такого моменту, щоб все стало явним. Сказав, що буде розлучатись, бо хоче бути зі мною. Що той вечір не був помилкою його розумінні… а я не знаю… Я маю почуття і до нього і до свого законного чоловіка. А дитина? Що ж мені робити… Назад вже нічого не повернеш. Як дивитись в очі чоловіку, він же мені довіряв…
