Я ненавиджу людей, які кажуть “кохаю”, а відчувають тільки симпатію, які кажуть “не зраджу”, а самі гуляють днями та ночами з іншими, розважаються, та придаються розпусті. Ненавиджу людей, як кажуть “я тебе не зраджу”, а в результаті самі шукають найменшого моменту для цього. Прикро мені від того, що люди не вміють тримати своє слово, та від цього страждають не особисто вони, а ті, кому вони це пообіцяли, бо ж бачиш, повірили тим пустим словам, не знаючи, що вони пусті.
На мою думку, такі люди не заслуговують ні прощення, ні другого шансу. Хоч раніше я ще була впевнена, що другий шанс заслуговують всі. Бо ж ні хто не ідеальний, та всі помиляються.
Мій хлопець, якого я кохала ще з класу сьомого сьогодні пішов до армії. Ми зустрічались вже три роки, та після його повернення планували одружитись. Призначили навіть дату, та обрали ресторан, в якому ми це хочемо зробити. Коли він пішов на службу, термін був три роки. Я була впевнена, щ витримаю. Та й в Саші була впевнена, що кохає мене. Проте, не так сталося, як гадалося. Через два роки, з початку служби, мені на телефон пролунав дзвінок.
-Оль, вибач мені, але не чекай більше мене з армії. Я повернусь, але не до тебе. Гадаю, буде чесним тобі про це сказати.
-В сенсі? Я не зрозуміла… ми ж з тобою планували одружитись…
-Вибач….
Моє серце аж пекло в грудях, дихати стало тяжко, по щоках сльози текли градом.
–Навіщо ти так зі мною?
-Оль, я розумію, що забути ті роки разом буде тяжко, але ти спробуй. Я зустрів іншу. Медсестра, яка працює в частині… я в неї закохався. Сильно. Ще раз вибач. Забудь мене. Можеш навіть ненавидіти, я слугував. Прощавай. Бажаю тобі щасливого життя.
Він кинув слухавку, та потім більше ніколи не відповідав на мої дзвінки. Я не знала що мені робити. Душу ніби вирвали з грудей та пошматували на малесенькі частинки. Серце билось так сильно, ніби хотіло вистрибнути, та вистрибнути все ніяк не могло.
Той день став для мене кінцем довіри до чоловіків. Я любила Ігоря всім серцем, хотіла від нього дітей, та вірила більше, ніж самій собі. Його слова мені як ніж в спину.
Через рік я бачила його весілля. В ресторані, який обрали ми разом. Навіть дату не змінив. Зараз вже пройшло понад десять років. Нещодавно він знайшов мене. Вирішив поговорити. В мене вже своє життя. Чоловік, та діти. Не скажу, що свого чоловіка кохаю більше, ніж кохала Ігоря, проте це вже не так важливо.
Найбільш образливі мені стали його слова, що тепер, виявляється, коханням його життя була таки я, а не та медсестра. Він хоче все повернути, та його не хвилює, що в мене вже є діти… О! Яка благородна душа! Дідько б його побрав!
Мені не було боляче, та й повертати наші відносини я не мала жодного наміру. Вже переболіло, пережила. Просто відчувала якусь мерзотну злість на цю людину. Чому цю підлість не бачила ще тоді, як ми зустрічались. А мало не зв’язала з ним життя. Натерпілась би я з ним… Маю ще дякую сказати, що кинув мене тоді.
Я не стала слухати всю його так звану проповідь, яку він мені проголошував мало не віршами, розвернулась, та пішла геть. Такі люди не заслуговують ні хвилини нашої уваги. Я маю гарну родину, та чоловіка, який мене кохає, та поважає. Це багато чого варте. Явно більше, ніж пусті слова.
