Нещодавно зі мною трапилася така пригода. У мене є маленька донечка, яка відвідує садочок. Разом з нами ще живе моя мама і чоловік.
Я зранку заводжу дитину до дитячого закладу і біжу на роботу. Увечері також після роботи забираю свою Софію. Ми трохи гуляємо, по дорозі купуємо продукти і йдемо додому. І так день у день.
Сьогодні несподівано передзвонила мені вихователька моєї дитини і попросила не забути заглянути до психолога в садочку.
Йду вся схвильована – думаю, що щось трапилося. Уже наперед продумую різні ситуації.
Заходжу до кабінету. Психологиня, уже не молода жінка, мене садить біля себе і розповідає в чому суть справи.
-Сьогодні всі діти проходили тест, і всі пройшли його нормально. А ось гляньте, що намалювала ваша дитина. Це, як вона сказала, бабуся. Це – тато. Ось сама Софія. А вас немає. Розумієте в чому справа. Ви не берете участі в житті своєї дитини! Прошу на це звернути увагу.
Я подякувала і вийшла на вулицю. Йду разом з Софією додому. Розмова, яка щойно відбулася, не виходить мені з голови. Як це я не беру участі в житті своєї дитини? Я, що з нею від першого дня і до сьогодні, по суті не відходжу від неї, окрім робочого часу. І тут раптом така заява…
-Софієчка, ви от нині з Вірою Іванівною картинку малювали…
-Так, малювали, – погоджується мала.
-Скажи мені, а чому ти поряд зі собою намалювала лише тата і бабусю? А де я?
-Мама, ти дуже в мене красива. Розумієш? А я так ще не вмію малювати… – розгублено відповіла донька.
Я не втрималася – від душі розсміялася. Мала глянула на мене і також радісно усміхнулася.
От що значить діти. Їхнє тонке сприйняття світу і самого життя. Навіть досвідчені психологи часом не можуть заглянути й розкрити тонкі порухи дитячої душі.
