Стосунки у мене досить довго не складалися. Не знаю, чи це я була надто вимоглива, чи це просто чоловіки на мене зовсім увагу не звертали. То ж я досить довго була самотня.
Всі мої подруги давно повиходили заміж і народили по двоє-троє діток, а я все своє щастя не зустрічала. Мені здавалося, що помру так бездітною і незаміжньою.
Все змінила одна безглузда ситуація. З своїм чоловіком я познайомилася в супермаркеті. Я закупилася і повернулася до камери зберігання речей, аж побачила, що якийсь чоловік намагається відчинити ящик із цифрою – 6.
Я на нього накинулася із криками, що він злодій. Збіглися всі працівники і покупці. А виявилося, що цей чоловік витягнув свій пакунок, а в мене ж був ящик із номером – 9.
Я тоді побігла за ним і намагалася вибачитися. Так ми познайомилися і одружилися з часом.
Петро був старшим за мене на шістнадцять років, але мене це не лякало. Ми стали батьками чудових дітей – сина і дочки. Але через дванадцять років доля вирішила, що досить з мене сімейного щастя.
Осіннього дощового вечора я дізналася, що мого Петра збив автомобіль. Я впала у затяжну депресію. Моєму горю ніхто не міг допомогти.
За кілька місяців я почала оговтуватися. Діти принесли додому собаку, бо я ж не приділяла їм достатньої уваги. А далі перестали з нею гуляти. То ж двічі на день я ходила з Арчі на прогулянку.
Додуматись тільки, мої діти заставили мене гуляти з Арчі, бо на цьому ж майданчику вигулював свою собаку Беллу гарний чоловік Степан. Він дуже припав моїм дітям і вони вирішили, що будь-якими методами повинні видати мене за нього заміж.
Мені було дивно, що діти забули так швидко свого батька, а виявляється вони лише хотіли мене врятувати від депресії.
У нас справді були дружні стосунки із Степаном на протязі двох років. А потім ми вирішили разом жити. Мої діти дуже полюбили його собаку Беллу і донечку Марію, яка залишилися в нього після смерті дружини.
От так ми і стали великою родиною, а діти самі знайшли для мене чоловіка.
Спочатку я дуже боялася осуду з сторони рідних мого померлого чоловіка Петра, з сторони наших друзів чи просто знайомих. А потім зрозуміла, що якщо мої діти так вирішили, то отже їм краще знати.
Та й самі діти будуть відчувати чоловічу руку і плече, які так потрібні у їхньому віці.
Сподіваюся, що Петро, там на небі, не тримає на мене зла. А навпаки радіє, що дітям є кого просити про пораду чи допомогу.
