Катерина Петрівна ще працювала. Зовсім скоро їй на пенсію. Вона вірила, що буде працювати й далі, поки дозволятиме здоров’я. Тому не задумувалася про те, як житиме далі одна. Діти виросли та в них свої сім’ї, свої діти. До мами приїжджають не часто. Поки Катерина Петрівна працює, не переймається такими проблемами. Але скоро в неї ювілей. Жінка говорила начальнику, що працюватиме надалі. Правда він на те нічого не відповів.
На свій ювілей Катерина Петрівна йшла на роботу святково вдягнена. Сьогодні її будуть поздоровляти. На вечір замовила кафе, відзначать знаменний день. Коли зайшла в кабінет, її дружно вітали з ювілеєм. Начальник побажав їй здоров’я на відпочинку. Адже відсьогодні Катерина Петрівна звільнена у зв’язку з виходом на пенсію. Як сказав начальник, подарували друга, щоб не скучала вдома, було ким опікуватися. Катерина Петрівна мало не розплакалася від образи. Не так вона сподівалася зустріти свій ювілей.
В коробці сидів маленький лахматий пес. Катерина Петрівна так і не сказала, що не збиралася звільнятися. Тому взяла подарунок і повільно пішла додому. І подарунок не сподобався. Навіщо їй пес?
Собачку назвала Барсик. Училися жити заново. Адже вільного часу вдосталь, Катерина Петрівна не знала куди себе подіти. Барсик виручав. Він не давав скучати своїй хазяйці. То на вулицю гуляти йдуть, то вдома погратися потрібно. І поговорити є з ким. Пізніше навіть не уявляла життя без нього. Вони все і кругом удвох. З роками, коли жінка хворіла, Барсик лежав біля неї та дивився такими відданими очима, що розуміла, потрібно вставати. Як він без неї житиме.
