Вона була справжньою богинею – гнучка, як лозина, світлоока, як янгол, із пшеничними локонами, що сягали її пишних грудей. Вона завжди обдаровувала присутніх усмішкою своїх красивих губ. Вона була для мене найбільшою загадкою, яку мені щоразу більше хотілося розгадати…
Ми зустрілися в холі. Вірніше – зустрілися наші очі. Вона не опустила погляду, лишень рвійною ходою підійшла до канапи і присіла, примостивши поряд свою сумочку.
-Мене звати Андрій. А вас? – запитав я.
-Оля, – і грайливо засяяли її божественно красиві очі.
-Може, сходимо разом на каву? У мене обідня перерва, – запропонував одразу, бо візуально ми давно вже були знайомі.
– Вибачте, мені ніколи, – стримано відповіла білявка і поспішила до виходу.
Після цього випадку моя спроба разом повечеряти або хоча б посидіти в одному з ресторанів повторялася ще кілька разів, але все було безуспішно. Врешті на іменини я подарував Олі шикарний букет троянд, і вона врешті здалася – ми разом пішли в ресторан. Прогомоніли весь вечір. Я милувався її чарівним голосом, її вмінню бути такою чарівною в усьому.
Наступного разу наша зустріч відбулася в мене вдома. Я приготував смачний салат з лосося і купив її улюблений шоколад.
Оля по суті замешкала в мене. Я був щасливий, що в мене живе богиня. Насолоджувався її присутністю. Догоджав, як міг. І в ці миті я по-справжньому був щасливий. І це почуття тривало доти, поки я не пізнав усю правду про свою кохану.
Оля на цей час була не самотньою – у неї був чоловік і чарівна донечка (копія мами). Цей факт неабияк мене здивував – як вона могла так спокійно перейти жити до мене, покинувши власну сім’ю?
Також мене почала дратувати поведінка Олі. Вона зовсім не дбала про порядок у моєму помешканні. Її одежа висіла на спинці крісел, лежала на дивані, займала всі гачки вішака в коридорі. Горнятка після кави дуже часто залишалися не митими упродовж кількох діб, аж поки я не закачував рукава своєї домашньої сорочки і не прибирав власноруч кухню. Готувати Оля також не любила, хоча поласувати чимось смачненьким, що я приготував, ніколи не відмовлялася.
Врешті, я зрозумів, що ця жінка стала для мене нецікава, навіть неприємна. Я хотів якнайшвидше розпрощатися з нею. Мені в одну мить здалося, якщо вона так легко могла покинути свою сім’ю, то одного разу так поступить і зі мною.
І одного дня я таки наважився сказати їй прощай. Вона наче чекала на такий поворот – спокійно зібрала свої речі і наступного дня виїхала з моєї квартири. Надіюся, що вона повернулася до своєї сім’ї, де на заблукану маму чекала її донечка.
