Я народилася і виросла в селі. Зростала і бігала на вулицю гуляти, поки не пішла в школу. А потім мені вдома знаходилася робота. Особливо ображалася, коли всі подруги на вулиці звуть гуляти, а тато стоїть на дверях і говорить:
– Поки не помиєш підлогу, гуляти не підеш.
Я ставала і мила ту підлогу. Водою впереміжку зі своїми сльозами. І так завжди. Робота знайдеться. Особливо коли влітку потрібно капати город. З раннього ранку до вечора бабуся капала на тому городі. Мені покаже грядку, щоб до вечора ні зілинки не було. А я бігом на вулицю. То в мене тато строгий, а бабуся добра, не лається. Можна інколи й втекти, нічого не скаже. Тому я так і робила. Була впевнена, що знову все пройде.
Але ж ні. В обід, коли я збиралася йти з подругами купатися на ставок, бабуся зупинила мене і нагадала, що я не зробила роботу, яку потрібно зробити. Знову сльози, і побрела рвати зілля. До вечора сиділа на тій грядці, поки не прийшли подружки й допомогли мені. На бабусю образилася здорово. Це вперше вона мене заставила працювати. Але бабуся лише посміхалася, не говорила нічого.
Моя мама до мене відносилася добре. Вона говорила, що я ще мала. І заставляти працювати не потрібно. Прийде час, і я сама все зрозумію і допомагатиму. Я ховалася за спину мами неначе за кам’яну стіну. Так мені було затишно і добре від її слів. Тільки вона могла мене пожаліти й зрозуміти, за що вдячна їй завжди.
І дійсно, через декілька років, коли я підросла, допомагала мамі в усьому. На той час бабуся вже померла, мамі допомагати нікому. Тому я ставала і нарівні з мамою сапала город. Допомагала по господарству. Адже в селі дійсно роботи багато. Скільки не роби, не переробиш. Але ті мамині слова, що прийде час і сама зрозумію і допомагатиму, мені запам’яталися назавжди. Мабуть, тому допомагала в усьому до тих пір, поки не закінчила школу і поїхала вчитися далі.
Звичайно, що приїжджала додому, допомагала і надалі. Але то вже не кожен день, а інколи з’являлася. Пройшли роки, вийшла заміж. Народилися діти син, потім донечка. Виховувала дітей так, як колись мене моя мама. Я їх не заставляю, а розповідаю що і як потрібно зробити. Вони все розуміють. Інколи й говорити не потрібно. Стають і допомагають. Донька розповідала, що в сім’ї подруги її примусово заставляють робити, а вона не підкоряється.
– І знаєш, мамо, я її розумію. Якби ти мені так приказувала робити, мабуть, я б також чинила опір. – Говорила мені дочка.
Я її розумію. Сама пам’ятаю, як мене заставляла бабуся і тато. Як не хотілося їм коритися. Але коли мама просила, і два рази повторювати не потрібно. У кожного своя методика виховання. Але скільки спостерігаю, краще говорити з дітьми, попросити. Вони зрозуміють. Але коли приказувати, то вже не те. Так рветься та єдина ниточка, яка пов’язує вас із дитиною. Мені здається мій метод виховання правильний. А ви як гадаєте? Хотілося б знати вашу думку.
