Товаришуємо ми вчотирьох ще з пологового будинку. Звучить дивно. Адже багато хто просто товаришує, хтось з шкільних років, хтось з інституту чи по роботі. А ми з пологового.
Вісім років тому на дворі була гарна осіння погода і ми четверо: я, Віра, Нінка і Катя приїхали до пологового будинку. У всіх нас почалися перейми, то ж нас і поселили в одну палату.
А потім виявилося, що ми всі ще й живемо у одному районні нашого міста, то ж і з колясочками ми гуляли також разом.
Дітки наші разом ходили і у садочок і до школи, а ми товаришували і надалі.
Дехто з нас наважився на друге немовля, а дехто – ні.
Нінка народила таки ще донечку через два роки після синочка.
Зараз діти у нас вже самостійні і ми вийшли на попередні роботи з декретів. Інколи любимо збиратися разом, щоб поговорити і випити кави.
Але от Нінка постійно знаходила якісь відмовки і зустрічалася з нами лише вдень.
Тепер я розумію чому. Чоловіка ж її вдень нема на роботі, то ж вона і може з нами зустрітися.
А от ввечері, він її не відпускає до нас. Не знаю, чи це в Нінки чоловік такий скупий, чи просто якийсь тиран чи абьюзер.
Якось при одній нашій зустрічі ми прямо запитали в подруги чому ж вона уникає з нами зустрічей у вечірній час. І виявилося, що у неї є кілька причин, серед яких:
– чоловік з роботи повертається втомлений і не може ще й з дітьми сам сидіти;
– чоловіку не подобається, що його дружина буде вечорами гуляти не знати де і витрачати на це гроші;
– і на його дружину не можуть дивитися інші чоловіки.
Та й взагалі Нінка може відпочити і кави попити вдома з коханим чоловіком і дітьми, переглядаючи якийсь цікавий сімейний фільм. А якщо вона ще й пиріг з вишнями приготує, то взагалі їй ціни не буде.
Ми якось з дівчатами дуже критично це сприйняли і намагалися пояснити подрузі, що це лише початкові прояви тиранії і деспотизму з сторони її чоловіка. Але Нінка нас і чути не хотіла. Єдиним її аргументом було:
– Дівчата, я люблю свого чоловіка. Це наша справа і наше життя. Не потрібно втручатися. Живіть своїм життям.
Ну хіба тут щось ще скажеш? Ми ж їй, як справжні подруги хотіли очі відкрити, а вона вперлася і ніяк нас не чує. А потім буде шкодувати.
