Коли я почала зустрічатися із Романом, то в першу чергу розглядала його, як майбутнього батька своєї дитини. Зустрічалися ми довго, майже шість років. Узаконювати наші стосунки не поспішали, бо обоє не були впевнені у тому, чи є нашої пари майбутнє. Просто ми були дуже різні й погляди на життя також відрізнялися. Через це виникало багато суперечок та сварок.
Розходилися й сходилися ми безліч разів. Кожного разу з моєї ініціативи. Я перша йшла на примирення та просила вибачення. Сама себе ненавиділа за свою слабкість, але нічого зробити не могла, любила сильно. Роману ж було байдуже, для нього головне – комфорт. Поки йому зі мною зручно ми разом.
Не знаю яким чудом, але ми одружилися. Діти з’явилися одразу, з різницею в один рік. Після цього наші стосунки лише погіршилися. Мені не вистачало часу на себе та відпочинок. Роман нічим не допомагав. За його версією завдання чоловіка забезпечувати родину фінансово, решту повинна робити дружина. Я намагалася поговорити з ним, пояснити, що я відчуваю, що мені потрібна увага та підтримка. Це була марна трата часу.
Останньою краплею стала зрада чоловіка. Він навіть не приховував, що має зв’язок на стороні. Терпіти таку неповагу я не збиралася, тому одразу подала на розлучення. Наші батьки були шоковані, адже ми ніколи не говорили про проблеми у стосунках.
Після розлучення я довго не могла заспокоїтися та прийти в себе. Іноді навіть картала себе за те, що не поговорила з чоловіком та запитала про причини такого вчинку. Я до останнього сподівалася, що він перепросить та пообіцяє, що відтепер у нас все буде добре. Ми стільки часу були разом, що я просто не розумію, як тепер жити в самотності. Чоловік же після розлучення лише розквіт. Здається, що він відчуває полегшення від того, що я пішла.
