Я й не помітила як наш син став зовсім дорослим. Нині Дмитро вступив до університету і заявив нам, що планує жити окремо. Та от проблема в тому, що жити то йому нема де. Так він запропонував нам розміняти нашу велику квартиру на дві менших або взагалі взяти йому нову у кредит.
Та ми вже не молоді люди, зарплатні у нас маленькі. Я прекрасно розумію, що віддати потім той борг буде не в наших силах. Мої підробітки швеї на дому нічим не допоможуть.
Тому ми про це відразу сказали сину і він наполягав розміняти квартиру. Ми піддалися і подали оголошення, та нічим нам допомогти ніхто не міг. За двокімнатну квартиру аж ніяк не виходило дві однокімнатних. І тут фраза Діми мене просто ошелешила:
– Тоді давайте я тут залишуся, а вам знайду прекрасну кімнатку в гуртожитку. Я якраз дізнавався, там непогані умови.
Я ніколи не очікувала почути таке від своєї дитини. Все життя старалась на це житло і зараз мушу іти ділити з кимось кухню і ванну? Чоловікові це теж не сподобалося і він відразу сказав Дмитру, що його бажання жити окремо в його руках. Нехай іде на роботу, заробить грошей і купує собі таке житло, яке захоче.
А син заявив, що ще надто молодий і поки вчиться, то ніякої роботи не шукатиме. Студентські роки треба проживати, насолоджуючись життям.
Діма живе за наш рахунок. Їсть, п’є, ні за що не платить. Навчання також йому оплачуємо ми. Він взагалі не вміє цінувати гроші. А зараз ще і таке нам заявляє.
«Знаєте що? У моїх одногрупників батьки дбають про дітей, купують їм все необхідне, дарують дорогі подарунки. А я на пари в маршрутці їду, а повертаюсь в дім, де живу біля маминої спідниці».
Сльози покотилися з моїх очей, чоловік нахмурився. Невже ми заслужили на таке ставлення? Я ніколи не виховувала в синові жагу до грошей. Де він набрався такої нахабності і меркантильності? Все життя старалися заради нього. Ніколи не відмовляли в тому, щоб привести якихось друзів, дівчат чи влаштувати вечірку. А тепер ось така дяка.
Ця сварка призвела до того, що вже місяць між нами і Дмитром прірва. Він не хоче навіть словом до нас відкликнутися. Я ночами не можу спати і не перестаю плакати. Чоловік також нервує, але намагається мене заспокоїти. Сусідка теж порадила не звертати уваги і скоро все стане на свої місця.
І зараз я сиджу біля вікна, дивлюсь на дощ і думаю, що, напевно, проблема в мені. І справді я мало зробила для свого сина. Все життя намагалась стати для нього опорою, не тільки мамою, а й вірним товаришем, а вийшло те, що вийшло.
Живемо ніби незнайомці. Тільки інколи вранці перетикаємо на кухні. І то без єдиного слова.
Надіюсь, життя все поставить на свої місця і скоро цей конфлікт ущухне. Адже таке існування для мене виявилося справжньою мукою.
