Я з двома доньками живу на окраїні міста в приватному будинку. Поруч із нами живе сім’я, чоловік, жінка і троє дітей. Що в мене, що в них поруч є город по десять соток. Також на нашому подвір’ї я посадила невеликий сад, з дерев та кущів. Так що весь рік ми не бідуємо. Картопля, капуста, овочі, фрукти. В нас все є до самої весни. Все літо я працюю на городі, щоб урожай був хороший, і в саду також догляд потрібен. Та мені не важко. Я люблю вирощувати урожай, і доньки до того привчені. Так що з помічницями ми справляємося добре.
Одного разу сусідка попросила яблук, що вже достигли й радували очі своєю красою. Я передала їй цілий кошик яблук, ще й малини баночку літрову. Вона дякувала, понесла дарунки своїм дітям.
Від тих пір повелося. Як тільки поспіла полуниця, сусідка через паркан:
– Дай діткам поласувати.
І так кожного разу. То смородина, то яблука. А потім і на город перейшла. Дай картоплі, дай огірки, дай помідори. Я одного разу сказала, щоб прийшла мені допомогла, адже їй не відмовляю. Так вона мені у відповідь, що в мене є доньки, нехай не байдикують, а допомагають. Це мене вже зовсім образило. Наступного разу, коли почула оте «дай», сказала, що в неї троє дітей і чоловік. То нехай не байдикують, а разом із нею вирощують на своїй ділянці.
Сусідка образилася, довго потім пліткувала про мене, але я не звертаю уваги. Нехай навчиться працювати, чи купувати, хоч би й у мене. А то звикла все задарма, ще й винуватою мене зробила.
