Своїх дітей я народила пізно. Всупереч цьому, доля зробила мені подвійний подарунок – двох хлопчиків двійняток. Я була на сьомому небі від щастя. Діти були довгожданими та коханими. З раннього віку я старалася приділяти їм увесь свій вільний час та забезпечувати усім необхідним.
Час швидко збіг, хлопці виросли, пішли навчатися. Коли ми з чоловіком залишилися лише вдвох, зрозуміли, що стали чужими один одному. Не було більше між нами тих почуттів, що ми почували один до одного на початку наших стосунків. Вирішили розлучитися. Хлопці сприйняли цю новину вкрай негативно.
Два роки тому я познайомилася із прекрасним чоловіком мого віку. З ним було цікаво проводити час й фінансово він забезпечений. Має власний дім та машину. Поступово між нами зав’язалися стосунки.
Діти уже виросли, а залишатися самотньою на старість років я не хотіла. Нещодавно чоловік запропонував мені офіційно зареєструвати наші відносини.
Я погодилася й чимшвидше хотіла повідомити цю новину дітям. Моєї радості хлопці не розділили, натомість тільки розізлилися. Звинувачували мене у тому, що їх рідний батько пішов із родини, а я тут заміж зібралася.
Мені не хотілося вірити власним вухам. На очі наверталися сльози. Не розумію чим я заслужила такі слова. Я ніколи не зраджувала чоловіка й не виганяла його з дому.
Пояснивши синам, що вони уже дорослі й скоро збудують власні родини, твердо сказала, що погоджуся на пропозицію свого коханого.
Після цього хлопці припинили зі мною спілкуватися та приїжджати в гості. Невже заради жіночого щастя доведеться пожертвувати материнським?
