Коли моїй донечці було всього лиш два з половиною роки, я розвелася зі своїм чоловіком. На той час у нього була вже інша жінка, з якою він проводив вільний час. Зарплати він додому не приносив. Удома нічим мені не допомагав. З дитиною він також не любив ні гуляти, ні сидіти вдома. Одне слово, жив своїм відокремленим від сім’ї життям.
Звісно, що я не могла йому того простити. А він, вочевидь, тільки цього й чекав, щоб я подала на розлучення.
Вдруге заміж я так і не вийшла. Виховувала Оленку сама. Дитина й не знала, хто в неї тато. Було важко як матеріально, так і психологічно.
Було дуже боляче через такий поступок чоловіка. Боляче за дитину, що її часто через те обзивають у школі і нікому заступитися.
Боляче за себе, що молоді роки збігають в одинокості. З дитиною вже важче вийти вдруге заміж. І недовіра та образа оселилася в серці до мужчин.
Одного разу зустріла давню знайому. Ми розговорилися, і вона розповіла, що в мого чоловіка народився син, якому вже три роки. Про це почула моя Оленка і несподівано прокоментувала зовсім по-дорослому:
– О, як добре, що наш тато врешті навчився бути татом!
Я аж розгубилася від її слів. Адже в її репліці були і любов, і тепло, і радість від цієї події. І точно не було образи, що вона росте без батьківського тепла. Подумала про себе, ось в кого треба вчитися прощати. Наші діти куди проникливіші і добріші, ніж ми – дорослі!
Так я поступово завдяки своїй дитині відійшла від болю, що тривалий час носила у серці. Стала добрішою і щасливішою. Жалію, що так багато часу жила в гніві, що позбавляв мене почуття радості.
