Дочка народила внучечку. Для мене вона стала сонечком. Лиш прокидалася зранку, і всі думки линули до неї:
-Як там моя крихітка?
Тому не було дня, щоб я її не навідала. Це були щасливі миті відчуття материнства чи причетності до нього.
У перші місяці появи Галинки я приділяла їй чимало уваги – гуляля з нею, купала, прала пелюшки й таке інше.
Поступово моя допомога стала для дочки нормою. Зауважила, що коли я приходила до Оксани пізніше, ніж завше, вона навіть не докладала зусиль, щоб переодягнути малу чи нагодувати. Звикла, що це роблю я.
Зрештою, я почала натякати, що останнім часом у мене виникли деякі проблеми зі здоров’ям, тому варто дочці самій трохи більше уваги приділяти дитині. Вона обурилася, як це так, адже вона записалася на заняття до фітнес-клубу, спланувала похід в кіно з подружками. Також на неї чекає манікюр.
Я змовчала, але для себе зробила висновок, що привчила її до такої неповаги до мене. От вона і користується моїми послугами, наче я в неї слуга чи няня.
Можливо, я б ще довго терпіла доччині вибрики, коли б не один випадок, який остаточно вибив мене з колії. Одного вечора Оксана заявила, що їде на море.
Я спершу зраділа – дитині корисно. Однак наступні слова Оксани мене вразили – вона дитину залишає на мене на два тижні.
-Ти ж не порадилася зі мною! У мене наразі є путівка в санаторій. Лікар сказав, що зволікати не варто. Тому я завтра їду! – випалила я.
–Мама, ти не можеш кудись зараз їхати, бо я не маю з ким залишити Галинку, – розпачливо мовила дочка.
– А ти мене питала? Ти зі мною радилася? – вигукнула я і почала одягатися додому.
Після цього випадку Оксана перестала зі мною спілкуватися. Я дуже сумую за Галинкою. Однак не хочу для дочки бути слугою. Вона повинна зі мною рахуватися, Знати, що в мене є своє життя, свої потреби.
У санаторії весь час думала про своє маленьке сонечко. Думаю, що я все-таки провідуватиму Галинку, але надовго не затримуватимуся в них вдома, щоб не привчати дочку до того, що я в них слуга. Що я наче зобов’язана займатися внучкою по пів дня.
