Життя у мене ніколи не складалося гладко, починаючи з мого народження. Народилася я у мами, яка зловживала спиртними напоями, а мого батька вона взагалі не пам’ятала.
Коли мені ще не виповнився місяць – мати мене підкинула під двері обласної лікарні з запискою “Мені ця дитина не потрібна”.
Звичайно ж правоохоронні органи знайшли мою маму-зозулю і наступні кілька років вона провела за гратами. Однак її це не виправило.
Всі свої наступні роки я провела в то в будинку маляти, то в інтернаті. Потім вступила до училища на бухгалтера, і завершила навчання вже в університеті за напрямком – економіка.
Наче життя і налагодилося. Я зустріла хорошого хлопця, ми полюбили один одного і вирішили створити власну сім’ю. Ми були щасливими. За рік у нас народився синочок.
Свекруха і свекор замінили мені рідних батьків. Саме від них я відчувала що таке батьківське тепло та турбота.
Однак на цьому мої життєві випробування не завершилися. Коли сину було два рочки – лікарі діагностували в нього важку хворобу. Ми були в розпачі, не знаходили собі місця.
Єдине, що знали точно – ми повинні врятувати нашу дитину. На жаль, як донори кісткового мозку ні я, ні чоловік, ні його інші родичі не підійшли.
Лікарі порадили нам народити ще одну дитину, мовляв вона може врятувати нашого синочка.
Нам вдалося завагітніти одразу ж. І доки мій син боровся за своє життя – я ходила вагітна. Народила донечку.
Однак чуда не трапилося. Дочка не підійшла як донор і наш син п омер.
Я дуже страждала, плакала, закрилася в собі і не хотіла нікого бачити. На дочку я уваги взагалі не звертала, вона мені була не потрібна.
Добре, що свекруха була. Вона і годувала дитину, і переодягала, та й взагалі замінила дочці мене.
Я тужила довгих чотири місяці, оплакувала свого синочка і була просто наче кімнатна рослина.
Стосунки з чоловіком і його батьками у нас дуже погіршилися. Точніше взагалі зруйнувалися.
Одного вечора мені свекруха сказала:
– Оля, ти не мама – ти мачуха для своєї рідної дитини. Ти її виносила, народила від свого коханого чоловіка, а ставишся до неї наче вона тобі чужа!
Саме ці слова повернули мене до життя. Я зрозуміла наскільки я завинила перед рідною дитиною, перед чоловіком, перед свекрухою і свекром.
Так, синочка не повернеш, це важкий і невимовний біль, який ніколи не мине. А дочка – вона жива, вона тут з нами і їй дуже необхідна любов і турбота батьків, а тим більше від рідної мами.
З того дня я повністю змінилася і намагалася загладити свою провину перед найріднішими людьми.
