Галинка ходить в третій клас. Сьогодні зі школи прийшла в піднесеному настрої. Вчила домашні завдання, потім гралася ляльками. Мама покликала допомогти на кухні, та Галинка не поспішала. Коли мама заглянула в кімнату, донечка одягала красиву сукню, дивлячись на себе в дзеркало:
– Галинко, чому ти не йдеш мені допомагати?
– Тому що не хочу, і маю на те право.
– Про що ти говориш, донечко?
– До нас сьогодні приходив поліціянт.
– І що він розповів?
– Він говорив про те, що всі ми й кожен окремо, особистість. Що не можна посягати на простір іншої людини.
– Як це?
– Мамо, ти що, не розумієш. От я, особистість. А ти мене заставляєш іти на кухню і допомагати тобі. А я не хочу, тому що я особистість.
– А в школі, коли вчителька до вас звертається, як себе потрібно вести?
– В школі я також особистість, а Надія Петрівна це не враховує, сварить нас, коли затримуємося на перерві. От якщо я пожаліюся на неї, то їй буде непереливки, тому що вона посягає на мою особистість.
– А ви всім класом не посягаєте на особистість Надії Петрівни?
– Ні, що ти, мамо. Ми її взагалі не чіпаємо. Вона до нас говорить, заставляє слухати нас. І взагалі, мамо, ти мені винна гроші.
– За що?
– Та я ж тобі допомагаю, а праця оплачується. Я порахую скільки ти мені винна, потім скажу, ні, напишу.
– А мені можна написати про свою працю?
– Звичайно.
Галинка і мама сіли за стіл, кожна писала на своєму аркушу паперу. Дівчинка написала швидко, а мама ще довго сиділа роздумуючи. Потім обмінялися аркушами.
Галинка пише: В магазин ходила, 10 гривень, прибирала в кімнаті 30 гривень, винесла сміття 15 гривень.
Мама пише: Ростила, водила до школи, лікарняні, хвилювання, безмежно кохаю свою найкращу донечку. І все це безплатно.
Галинка з мамою, прочитавши два послання, обнялися:
– Мамусю, я тебе так люблю.
– І я тебе моя крихітко.
Вони довго сиділи обнімаючись.
