Вчора ввечері я як завжди вигулювала свою собаку в парку. Ми завжди бігаємо – я укріплюю свій серцевий м’яз, а моя собака Міла витрачає енергію, яку накопичила протягом дня вдома.
То ж ми вийшли і побігли. Серед маршруту у мене сильно заболіло коліно і ми вирішили присісти на лавочку передихнути. Я відпочивала, а Міла бігала довкола.
І тут я стала випадковим свідком розмови бабусі та онуки. Дівчинці з вигляду було не більше восьми років. Ну як розмови, сварки в одні ворота.
– Та хіба в дитинстві в твоєї мами були такі захцянки? Те ж мені придумала і геть сором втратила! – сварила бабуся на бідолашну онуку посеред парку.
– Але ж бабусю, мама з татом залишили тобі гроші і мені сказали, що якщо я буду себе гарно і чемно поводити – ти мені за ці кошти купиш планшет на день народження. – відповіла, насупивши носа, дівчинка.
– Ще чого?! Щоб я так безглуздо витрачала гроші? Ти взагалі розумієш, що планшет – це дорого. Ми за ці гроші можемо жити ще місяців чотири. Твої батьки в дитинстві бавилися листочками з вишні і одним м’ячем на цілий двір.
– Але ж… Але ж мій день народження вже завтра. Мама обіцяла, що ти купиш. В школі всі мають, лише я одна ношу в рюкзаку важкі книжки. Мені соромно перед однокласниками. – почала вже плакати дівчинка.
– Обійдешся! – злісно крикнула бабуся. І потягнула бідолашну дитину по алеї, яка вела до виходу з парку.
А й справді, в моєму дитинстві не було усіх цих модних гаджетів і виросла я нормальною дитиною. Та з іншої сторони шкода мені цю дівчинку. Вона такий вантаж з книжок щодня на плечах носить, а могла б мати ці всі книги в одному планшеті.
