Звуть мене Богдан. Поки що я проживаю зі своїми батьками в трикімнатній квартирі. Одна кімната моя, друга батьків і третя брата з його дружиною. Загалом жилося нам прекрасно. Поки невістка не вирішила зі мною почати одну розмову.
– Богдане, ти ж розумієш, що нам тяжко зараз жити в такій кімнаті. І раніше було тіснувато, а після народження малюка і взагалі неможливо. Тобі ж місця вистачить, з сирістю поборешся і житимеш собі. До того ж, там балкон є.
Я погоджуватися не став. Тим більше той балкон мені тільки заважатиме. Сама Даша ходить по сто раз на день розвішувати там дитячі речі, брат палить і бігає на балкон через кожні 30 хвилин. Я ж буває виходжу на роботу в нічні зміни і вдень відсипаюся. То вони будуть цілий день ходити там і мені заважати. Тим більше мені ж теж треба влаштовувати своє особисте життя. В прохідну кімнату і дівчину не приведеш.
Парочка ще така дивна. Три роки живуть у кімнаті, де сирість і навіть не спробували за цей час якось справитися із цим. А я маю іти і щось вирішувати.
Загалом після моєї відмови Дарина перестала мене помічати. Братові все одно на це все, то він поводить себе як і раніше. А я от сиджу і мучить мене совість через ту розмову. Можливо, і варто було пожертвувати своїм комфортом?
