У мене народилася двійня. Два синочки – Назар і Сергій. На жаль, їх тато втік від них ще до їхнього народження. Не знаю, що його так налякало.
А мені не було куди діватися. Народила, слава Богу, двох здорових малюків. Звісно, клопотів було чи мало. Це при тому, що допомоги зі сторони ніякої. Тато навіть не поцікавився нами. Отож, все треба було тягнути на собі.
Але діватися нікуди. Щоб вийти на прогулянку, треба було з двійнею спуститися з п’ятого поверху. Ліфта в будинку нема. Це ж п’ятиповерхівка. Зціплюю зуби і сходинка за сходинкою, щоб не зашпортнутися, сходжу вниз. Потім так піднімаюся вверх. У додачу несу ще сумку з продуктами. І так щодня. Незалежно – на вулиці дощ чи сніг. Допомоги чекати нема від кого.
Ось мої хлопчики вже стають на ноги. Зробили перші кроки. Пустилися маминої руки і пішли самостійно. Яка ж це радість! Так ми вже можемо поступово вийти власними ніжками на прогулянку.
Але є справи, які потребують чоловічої руки. Вже два місяці, як лежить незібраним новий щойно куплений диван. А треба, бо ніжки дітей вже звисають з ліжечка.
Зголосилася за майстром. Прийшов молодий мужчина, взявся до роботи. Я тим часом поралася на кухні. Прислухаюся, а мої діти заливаються сміхом.
Заглянула в кімнату, а майстер моїм синочкам казочку розповідає і жестикулює.
У мене аж защеміло в грудях. А діти завдяки своїй безпосередності діляться своїми історіями.
Віталій усміхається (так тепло), що аж в мене на грудях стало радісно.
Ми разом сідаємо чаювати. Він каже, що сумує за своїми синами.
-А де вони? – вихоплюється в мене.
-Далеко! Звідкіль не повертаються, – з нотками жалю мовив Віталій. – Аварія і все!
Нашу мовчанку порушили діти, які далі хотіли гратися з Віктором.
Так ми подружилися. Віктор за кілька днів знову в нас чаював. Нам було добре. І це було основне.
