Ми живемо у багатоповерховому будинку. На нашій площадці є чотири квартири і наша по середині між двома іншими. І нікому ми не мішаємо, лише сусідці з однокімнатної квартири.
Єлизавета Семенівна пенсіонерка, років сімдесяти. Їй все і всюди заважає. Ще не було і дня, щоб вона не стукала в наші двері з претензіями. При тому, що інші сусіди і слова нам не сказали за стільки років.
Наш синочок ходить до четвертого класу і минулого року попросив про навчання музиці. Ми обрали музичний інструмент на вибір Станіславчика і він почав ходити на піаніно.
А цього року на день святого Миколая батьки чоловіка подарували сину власне піаніно. Та й гра на клавішах у нього виходить дуже гармонійно і зачаровуюче.
Займається Станіслав вдома після уроків у школі і додаткових занять у музичній школі. У звичний для нього час – приблизно о сьомій годині вечора.
Я б не сказала, що його гра надто гучна чи дуже довго. Та й кімната у якій він живе – межує з іншими сусідами.
Тільки мішає мелодія з нашої квартири – Єлизаветі Семенівні. Вона кожного разу лупцює у наші двері. Останній раз ця жінка била залізним ополоником з криками:
– Ти забагато дозволяєш своєму сину. Він вилізе тобі на голову і звісить ніжки. Згадаєш мої слова. Хай грає на тому піаніно в школі, а не в будинку де люди живуть.
Від приходу цієї жінки наші вхідні двері мають кепський вигляд. Але і заяву на неї в поліцію не напишу, бо не знати що їй в голову наступного разу прийде, і компенсацію не отримаємо – бо ж живе від пенсії до пенсії.
