90-і роки ми разом чоловіком жили на Сході нашої країни. Зараз не раз чую як по телевізору ці часи називають важкими. Але вони й справді були важкі. Більше навіть морально ніж економічно.
Мій чоловік працював на шахті та замість зарплатні дуже часто отримують звичайні сухпайки, або ж продукцію якогось місцевого заводу. Про розкіш в нашій родині не було й мови.
Після школи я закінчила художнє училище, але роботи так і не змогла знайти. В той час мистецтво нікому не було потрібне. Лише завдяки моїй старі знайомій мені вдалося продати за невелику суму власну картину яку я намалювала ще під час навчання.
В той час ми чоловіком часто сварилися. Не знаю можливо через те що жили бідно і не могли собі дозволити речі, які зараз здаються елементарними. Тому на вторговані гроші я вирішила купити собі коробку цукерок, яких давно вже не куштувала. Поки він був вдома то я вирішила заховати цукерки під диван, а коли він піде на роботу то разом з чаєм смачно поїм.
Як зазвичай зранку я приготувала йому нехитрі бутерброди з булкою та маслом й заварила чай. Чоловік поснідав та й пішов навіть не сказав дякую. Це ще раз запевнило мене справедливості мого рішення. Але коли вирішила дістати цукерки, то помітила страшне замість солодощів я знайшла потрощену коробку та надкушені цукерки. Винуватцем був наш кіт, якого чоловік приніс з роботи кілька років тому.
Спочатку я на нього розізлився та почала ганяти по квартирі. Коли я втомилася, то мені захотілося навіть плакати від того що я не зможу скуштувати солодощі. Через кілька хвилин я просто почала ридати тому що зрозуміла, що це покарання за мою жадібність. Наче якась вища сила вирішила показати мені що не можна бути такою корисною
Я зрозуміла як низько виглядав мій вчинок. Адже коли ми одружувалися, то обіцяли бути разом й горі, й в радості. Спільно ділити всі злагоди та негоди. А що я? Пожаліла для рідної людини цукерки. В душі почала благати себе та свого чоловіка про пробачення. Незабаром заспокоїлась, але все одно було цілий день сумна, наче сама не своя. Десятки разів в голові уявляла що коли прийде чоловік, то все йому розповім та буду благати про пробачення.
І ось коли він дзвонив двері я швидко побігла відчиняти. Та навіть ще не встигла нічого сказати коли він дістав з-за спини коробку точно таких самих цукерок та маленький букетик квітів, яких нарвав по дорозі в чужих квітниках. Мене неначе паралізувало я мовчки стояли й дивилися на його подарунок.
– Ти що не рада, що я приніс тобі такий подарунок? – запитав він.
Потрібно було щось відповісти, але я не могла. На очі просто навернулися сльози. Я його обійняла та поцілувала. Ввечері коли ми з ним разом пили чай, то я розповіла всю історію та з дитячою наївністю попросила пробачення. Єдине що він мені сказав:
– Будеш знати як надалі обманювати чоловіка, – Й голосно засміявся.
А той маленький букетик й досі стоїть засохлий в нашій квартирі, як символ порозуміння.
