Не має сенсу сперечатися про те, що щасливе дитинство — це одна з міцних підвалин для щасливого дорослого життя. Сьогодні ми вирішили зібрати для вас кілька історій дорослих, які поділилися з нами, що їхні батьки робили для того, щоб зараз вони буди щасливими.
У дитинстві мені часто снилися кошмари, тому тато мені сказав щоразу після поганих снів йти до нього. Коли я приходила, то він брав аркуш паперу й олівець і малював те чудовисько, яке мені снилось. Не знаю, як у нього виходило, але чудовисько перетворювалися на милих істот, хоча й були описані точно з моїх слів. Після цього я спокійно поверталась у ліжечко й засинали з думками про милу істоту.
Найбільшим моїм страхом у школі було погано скласти тест, хоч батьки на мене ніколи не давили. Коли батько це зрозумів, то почав говорити, що зробить з мене шашлик, якщо буду боятися. Це щоразу мене так смішило перед самим екзаменом, що хвилювання з часом минало.
Мені не має чого скаржитися на дитинство, лише хвалитися, бо воно у мене було дуже щасливе, хоча й один момент запам‘ятався мені набагато яскравіше. Це ті моменти, коли тато у початковій шкоді приїжджав до мене скутером, всі діти дивилися на мене з заздрістю, а я ставала на передню частину транспорту й розповідала про свій день. Мабуть, дорослим не дуже цікаво слухати про дитячі дрібниці, але у нього був завжди такий зацікавлений погляд, що я просто не могла мовчати!
У сім‘ї нас було троє доньок, зараз кожній за 40 років, але, коли ми приїжджаємо до тата, то відчуття, що нам усім знову не більше 10. Він нас годує, вислуховує наші проблеми, гладить по голівці, хвалить, а потім дає з собою кілька торбинок продуктів, щоб ми не «голодували».
Наша з мамою дорога від дитячого садка проходила через залізничні колії й водночас там постійно був теплотяг. Він наскільки звик до нас, що постійно сигналив, коли ми проходили повз. Тепер щоразу, коли я чую цей звук, я мимовільно посміхаюсь, для мене він сигналізує щастя.
Тато обожнював читати книги і я перейняла це хобі у нього, а прищепити любов до читання у нього вийшло з першої спроби. Пам‘ятаю, як він взяв «Тома Соєра» у руки й почав мені читати, а через кілька сторінок зупинився і промовив: «Тобі цікаво?»
⁃ Дуже!
⁃ Хочеш дізнатися, що сталось далі з Томом?
⁃ Так!
⁃ Тоді бери й читай!
Така коротка розмова змінила моє життя. Тепер я не уявляю свого життя без книг.
Мої батьки були звичайними людьми, але для мене вона ніколи нічого не шкодували. Ні, вони мене не балували, але у мене було завжди все те, чого хочуть діти, тому я ніколи й засумніватися не міг у тому, що вони мене не люблять. Через певний час я навіть почав ділитися «дарами батьків» з друзями, бо мені було шкода, що вони не знають, що таке тетріс чи ігрова приставка!
З дитячого віку моїм улюбленим жанром фільму буди жахи. Мама не могла з цим нічого зробити, а тато був не проти подивитися зі мною щось таке. І хоч я дуже їх любила, але дивитися було мені не менш страшно, тоді тато мені постійно говорив, що ми на дивані під ковдрою, а значить у танку, тому нам нічого не страшно. Коли я знову починала лякатися, то він лише нагадував про наш «танк» і я розслаблялась. Коли я йшла спати до себе, то мені ніколи нічого поганого не снилось, я була переконана, що моє ліжко — це танк, який нічого поганого до себе не підпустить.
Чи є у вас схожі щасливі спогади з дитинства? Поділіться ними у коментарях!
