Я ще зі школи з Лідою дружу. Дівчина вона вродлива, струнка, розумна. Все ідеально. Лише з прізвищем не пощастило. Овечкіна вона. Пам’ятаю, що в школі з неї постійно з цього приводу насміхалися. Вона навіть комплексувати почала. Але коли випускалася зі школи, відкрила мені свою мрію:
– Вийду заміж лише за того чоловіка, у якого прізвище буде красивим.
Минали роки. Вона старанно відштовхувала від себе тих хлопців та чоловіків, які цьому критерію не відповідали. Було навіть таке, що познайомилися з гарним статним чоловіком, заможним до всього. Він був за кордоном і вона активно з ним переписувалася. Сподобався їй з першого погляду. Та коли приїхав до неї і вона дізналася його прізвище – Нетудихата, то теж його відшила. Така принципова була.
Так перебирала залицяльниками Лідка аж до тридцяти п’яти років. Згодом вже й обирати не було з кого. Я навіть заміжня вже сім років була. Вирішила Лідка поїхати до столиці. «Може, хоч там щастя знайду» – все думала вона.
Минав час. Подруга влаштувалася на роботу в столиці та довгий час не телефонувала. Нарешті вона дала про себе знати аж через місяць. Пролунав телефонний дзвінок і Ліда сповістила:
– Привіт! Ти не уявляєш! Я заміж виходжу скоро. Запрошую тебе та твою сім’ю на весілля! Познайомилися з ним у парку. Він такий хороший, добрий та розумний. Закохалася у нього з першого погляду. Він теж, бо через два тижні після знайомства мені пропозицію зробив!
Я раділа за подругу. А ще я була впевнена, що вона знайшла чоловіка за своїм незмінним критерієм. Тому запитала:
– А прізвище? Яке у нього, Лідка, прізвище?
Подруга замовкла, а тоді як засміється:
– Баранова я буду, Світланко. Баранова…
