Мабуть, кожна дівчина ще з юності мріє про щире неземне кохання, від якого народжуються гарні діти. Такою виявилася моя колега по роботі. Вона була з хорошої родини, інтелігентні батьки, які правильно її виховували. Але закохалася в бідного хлопчину з села, у якого навіть не було вищої освіти. На життя мусив заробляти важким трудом на будівництві. Анна ж працювала бухгалтером на фірмі.
Одружилися вона в ранньому віці, переїхали жити в столицю. Житло поки орендували, бо коштів на своє не вистачало. Далі вагітність, яку Анна дуже легко переносила.
Одного дня, уже під кінець терміну їй різко стало погано, викликала швидку, яка забрала її в родовий дім. Почалися передчасні перейми. У важких муках 35 годин жінка народжувала. Чоловік у той час був на роботі, не відповідав на телефонні дзвінки. Батьки жінки хотіли приїхати, почувши про перейми. За ніч були біля приміщення лікарні, але в середину через карантин не пускали.
Важко далося дитя Ганнусі, але народився син. Важко було сидіти, ходити, бо відбулися розриви. Пройшло два дні, та чоловік ніяк не приїздив. Хоча йому повідомили лікарі. Мама передавала їжу, щоб не їсти лікарняну. Помаленьку звикала, що вона мама. І тішилася, що хлопчик здоровий.
Наступного дня породіллю виписали, але зустрічали її батьки. Коли прийшли додому, побачили, що квартира вся брудна й закидана сміттям. На кухні порожні пляшки. У холодильнику зовсім пусто.
Чоловік з’явився лише опівночі. Виявляється, він так «радів» народженню сина, що забув про основне.
Не дай, Боже, жодній жінці пережити таке
