Батьків Мар’янки я знав давно. Ще за часів дитинства Олекса, тато дівчинки, приїжджав у гості до своєї бабусі Клавдії Микитівни, яка була нашою сусідкою. Ми з Олексою дружили: у парк ходили та на річці купалися, на велосипедах каталися. Таким було наше безтурботне дитинство. Шкодували лише про одне: що він лише на канікули до бабусі їздить. Сам із села був.
А потім виявилося, що ми з Олексієм навіть до одного університету вступили, тільки на різні факультети. Він був хлопцем видним, гарним, тому у студенток від нього аж дух перехоплювало. Та обрав Олекса найскромнішу дівчину Олесю, яка навчалася зі мною в одній групі.
Назбирали грошей, весілля зіграли. Спочатку жили в орендованому житлі, тому з дітками не поспішали. А потім померла Клавдія Микитівна. Вона заповіла квартиру своєму єдиному онуку Олексі. Тому згодом подружжя переїхало у житло покійної бабусі. Так стали вони нашими сусідами.
Наші двері були напроти один до одного, тому ми частенько ходили до них у гості, а вони до нас. Незабаром Олеся завагітніла і народила чудову дівчинку, яку назвали Мар’яною.
Все добре було спочатку. Але згодом Олеся тяжко захворіла. Як не намагалися її врятувати, до яких тільки лікарів не возили, а через декілька місяців вона померла. Залишився Олексій один з чотирирічною Мар’янкою на руках. Дівчинка довгий час була крикливою та бентежною. Чоловіку тяжко було з нею.
Ми допомагали, чим могли, особливо моя дружина. Після роботи забирали дівчинку до себе. Антоніна і їсти готувала на дві сім’ї, і пелюшки прала та прасувала. І я, і вона гралися з Мар’яною, вчили її цифрам та буквам, виховували.
Спочатку Олекса проти був:
– У вас свої справ немає? Я сам з усім впораюся.
А потім, навпаки, радів нашій допомозі, бо дуже стомлювався.
Для нас з Антоніною не було тяжкою справою з дитиною посидіти. Своїх у нас не було. Ми старалися, куди тільки не зверталися, а результату – нуль. Тому для нас втіхою була ця чудова добра дівчинка. Після чотирьох невдалих вагітностей дружина зрозуміла, що не зможе народити.
Мар’яні було шість років, коли Олекса почав пияч ити. Ні з того, ні з сього з’явилася у нього ця залежність. Говорив, душа болить, а від алкоголю легше стає. Спочатку це було нечасто, але потім у чоловіка почалися запої.
У такі дні ми забирали дівчинку до себе. Ми гралися з Мар’янкою, читали, ліпили, малювали, ходили на прогулянки. У вихідні дні могли поїхати до зоопарку чи цирку. І я, і Тоня мріяли про донечку, тому спілкування з сусідською дитиною було для нас радісним.
Одного разу Мар’янка навіть назвала дружиною мамою. Антоніна ледве стрималася, щоб не заплакати. Та я виправив: «Тітонька Тоня».
Якось ми почули за дверима дитячий плач та крик. Це точно було Мар’янка. Її голос ми не могли сплутати з чиїмось іншим. На годиннику була третя година ночі. Я швидко одягнувся і пішов до Олексія. Постукав у двері, відчинила заплакана Мар’яна. Услід за мною прибігла і Тоня.
Дівчинка переляканим голосом розповіла нам, що тато впав біля її ліжка і не ворушиться. Ми викликали швидку. Олексія забрали до лікарні.
На період його лікування Мар’яну повинен був забрати двоюрідній брат Олесі. Дівчинка пробула у його сім’ї майже тиждень. І одного разу у наші двері постукали. На порозі ми побачили Мар’янку. Вона утекла від свого дядька. Говорила, що там на неї кричать і ображають, а інколи навіть їсти не дають. Дівчинка сором’язливо попросила:
– Тітонько Тоню, дайте мені хліба шматочок!
Антоніна зразу заходилася накривати на стіл, щоб погодувати Мар’яну. Потім я зателефонував її дядьку Олегу і повідомив, що дівчинка залишиться з нами, доки Олекса не одужає. Такому повороту подій на іншому кінці зв’язку аж зраділи. Для них вона була тягарем, адже у їхній сім’ї й без того було шестеро дітей. Мар’яна була там зайвою.
Через декілька днів виявилося, що у Олекси хворі нирки. Йому потрібно було робити хірургічне втручання. Оскільки родичів у нього не було, ми оплатили операцію. На жаль, це не допомогло. У чоловіка не витримало серце і він помер. Очевидно, пияц тво добряче вплинуло на такий перебіг хвороби.
Соціальні служби відразу зайнялися Мар’яною. Та вона не була потрібною жодному з далеких родичів. Тому документи направили у дитячий будинок.
Тоді Тоня зі сльозами на очах запитала у мене:
– Давай удочеримо Мар’янку. Вона ж мені, як рідна.
Я міцно обійняв її і відповів:
– Те саме я хотів запропонувати й тобі…
… Минуло декілька років з того часу, як ми удочерили Мар’янку. Нам довелося довго ходити по різним інстанціям, щоб це зробити. Та зрештою це вдалося. У нас чудова дружна родина! Мар’янка ходить до школи. Навчається наша донечка добре.
Через рік після того, як ми забрали дівчинку, дізналися, що Антоніна завагітніла. У нас народився здоровий хлопчик Єгор. Йому уже півроку. Мар’яна дуже любить братика. А ми віримо, що завдяки тому, що удочерили Мар’янку, Бог нам дав можливість стати батьками вдруге.
